Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Не дивина, що майже весь третій рік перебування на острові я займався цими справами, бо ж поміж домашньої роботи я ще мав потурбуватися про врожай, а потім обробити землю під новий посів. Коли зерно достигло, я зібрав його і приніс додому. Зберігав колоски у великих кошиках, допоки не «помолотив» їх, а «молотив», себто розтирав, просто руками, бо не мав ні на чому молотити, ні чим.

Запаси зерна росли, і час було подбати про велику клуню, де його зберігати, бо вродило цього року дуже добре: мав я близько двадцятьох бушелів ячменю, а ще майже стільки само рису. Тепер я міг не труситися над кожною зернинкою. Старі запаси хліба давно скінчилися; мені треба було дізнатися, скільки зерна я витрачатиму протягом року, бо я вирішив сіяти тільки раз на рік.

Згодом я встановив, що сорок бушелів ячменю та рису — аж забагато на рік для мене самого, тому щороку сіяв однакову кількість, сподіваючись, що все буде добре і на хліб мені стане.

Що б я не робив, чим би не займався, та думками витав далеко — отам, на смужці землі, яку я побачив із протилежного берега острова. У мріях я вже причалив до далекої землі і виявив, що то — материк, та ще й не безлюдний. Там я знайду спосіб дістатися вглиб материка і зрештою визволитися.

Я гнав думки про небезпеку, про загрозу потрапити до рук дикунів, котрі можуть виявитися страшнішими за левів і тигрів Африки. Якщо я опинюся серед них, тисяча до одного, що мене заб'ють і навіть, цілком імовірно, з'їдять, — я чув, що на карибських узбережжях мешкають людожери, я ж бо перебуваю саме в цих широтах. Та коли вони й не людожери, все одно заб'ють мене, як трапилося з безліччю європейців, навіть коли вони подорожували групами по двадцятеро. А я ж один як палець і не зможу захистися. Усі подібні загрози варто було зважити, і згодом вони не раз спадали мені на думку, але на початку я гнав їх від себе: мене магічно притягувала смужка землі на обрії.

Я з сумом згадував хлопчика Ксурі і довгий баркас із трикутним вітрилом, на якому ми пропливли понад тисячу миль уздовж узбережжя Африки, проте на мій сум не було ради. Тоді я вирішив піти глянути на байдак, що його, я вже казав, під час шторму викинуло з розтрощеного корабля на берег далеко-далеко від мене. Він так і лежав, де його викинуло, перевернутий догори дригом хвилями і вітром, і впирався у піщаний горбок, який намело вітром. Море відступило далеко. Якби я зміг полагодити човен і знову спустити на воду, він був би цілком придатним для того, щоб повернутися в Бразилію. Але ж зрушити такий байдак із місця для мене — все одно що зрушити з місця острів! А втім я сходив до лісу, нарубав довгих паль на важелі та повернувся на берег, маючи незламний намір зробити все, що мені до снаги. Говорив я собі так: якщо зможу перевернути байдак, то зможу й полагодити його. Зроблю собі прекрасне судно, на якому можна плисти куди завгодно.

На цю безнадійну роботу я не шкодував зусиль — витратив на неї щонайменше три або чотири тижні. Коли я переконався, що власними силами не зможу перевернути човен навіть за допомогою важеля, я кинувся відгрібати пісок, підкопуватися під судно, щоб воно завалилося набік, а сам підкладав дерев'яні підпорки так, щоб байдак упав, як мені потрібно.

Та коли він нарешті упав, не було й мови про те, щоб поставити його прямо. Я не мав змоги підлізти під нього чи посунути його ближче до води. Я здався. І хоча надії на байдак були поховані, бажання дістатися невідомої землі тільки зросло, якою б вона не здавалася недосяжною.

Тут мої думки повернули в інший бік: а чи не зможу я витесати каное або пірогу? Такі човники майструють собі індіанці з великих дерев, і вони при цьому не мають жодних інструментів, навіть не тешуть руками. Мені здалося, що це не лишень можливо, а й не важко, і я тішився мріями, як довбатиму човник, бо мені це буде легше зробити, аніж чорношкірим чи індіанцям. Єдине, що я не брав до уваги, це кілька пар рук, потрібних для того, щоб спустити готове каное на воду, — ця робота може виявитися складнішою, ніж саме виготовлення, бо тут мені знадобляться такі знаряддя, яких у мене немає. Бо що ж це буде, коли я виберу-таки величезне дерево в лісі, з неймовірними труднощами зрубаю його, наявними інструментами видовбаю середину, випалю зовнішню і внутрішню поверхні, аби надати дереву форму човна, — щоб зрештою стикнутися з непереборною перешкодою — як спустити його на воду?

Читач, звісно, гадає, що я мав би добре обмізкувати, як спустити човен на воду, перш ніж починати його майструвати. Проте в думках я бачив себе у човні вже посеред моря і навіть не замислювався, як спроможуся відчалити від землі. Либонь, мені було б легше проплисти сорок п'ять миль морем, аніж волочити човен сорок п'ять морських сажнів землею — від того місця, де він зараз лежав, до узбережжя.

Я прів над човном, як дурний, — людина при здоровому глузді ніколи б так не повелася. У мріях я намалював прегарний човен і не замислювався, чи зможу своїми силами здійснити задум. Коли ж час од часу тривога, чи зможу я спустити судно на воду, закрадалась у серце, я відганяв її такими міркуваннями: «Спершу треба збудувати. Певен — коли прийде час, я знайду який-небудь вихід». То була цілком безглузда поведінка, але мрія заволоділа мною, і я далі завзято працював. Я зрубав високий кедр — чи мав Соломон таке ж прекрасне дерево, коли будував Єрусалимський храм?[4] Кедр мав у діаметрі п'ять футів десять дюймів у найширшому місці й чотири фути одинадцять дюймів біля крони, а довжина стовбура була двадцять два фути. Щоб зрубати таке дерево, мені довелося зібрати в кулак усю свою волю. Двадцять днів я підрубував стовбур, щоб звалити його. Ще чотирнадцять днів витратив на те, щоб обчухрати гілля. Тут мені придались і сокира, і сікач, а ще — тяжка праця. Ще місяць я мучився над тим, щоб зовні надати колоді форму човна, аби вона рівно трималася на воді. Нате, щоб видовбати