Читати книгу - "Садівник з Очакова"

Ігор відчув це відразу, щойно його погляд упав на перше фото за склом вікна-вітрини.

Намилувавшись фотографіями, Ігор пошукав поглядом вхід у студію. Вхід, проте, був з двору.

В цій студії не було прилавка, як не було і «проявочно-друкувальних» машин. Приміщення радше нагадувало квартиру. Повітря за порогом, просякнуте ароматами кави і ментолових цигарок, підказувало призначення кімнати зліва, білі двері в яку були настіж відчинені. Там була кухня. Далі, направо, дві сходинки вниз і через відчинені подвійні двері — простора кімната з двома диванами і двома кріслами, розставленими навколо великого журнального столика з круглою стільницею з товстого скла. На столику — два однакових фотоальбоми. Один запаяний плівкою, другий — ні. На обкладинці — копія фотографії з виставки у вітрині студії.

— Когось шукаєте? — налякав з-за спини несподіваний жіночий голос.

Ігор різко обернувся. Побачив перед собою невисоку жінку років сорока з горнятком свіжозвареної кави у руці. Коротке попелясте волосся, сережки з бірюзою, домашній темно-синій сарафан і вже геть хатні пухнасті пантофлі на ногах. Ігор почувався дуже ніяково. Ніби без дозволу зайшов у чужий дім.

— Я, напевно, помилився, — промимрив він і витягнув з кишені на доказ своєї помилки касету з плівкою. — Я гадав, що тут… у вас… фотосалон.

Ігор вже хотів пройти повз жінку до виходу, але її іронічний погляд, кинутий на касету, зупинив його.

— Дозвольте? — запитала вона, простягнувши вільну руку до касети.

— Звичайно!

— Прошу присісти! — вона кивнула відвідувачеві на крісла й дивани. Сама пройшла вперед, поставила горнятко на стіл і сіла в крісло. Піднесла касету ближче до очей.

— Гадаєте, що вона не проявлена? — жінка піднесла погляд на Ігора.

— Гадаю, що ні.

— Це ваших батьків?

— Що? — не зрозумів Ігор.

— Я подумала, що ви це знайшли в речах батьків, — заговорила вона, і голос став оксамитовим, м’яким. — Я колись знайшла в сумочці своєї мами між документами три не проявлені плівки… На одній з них виявились фото з Євпаторії, сімдесяті роки, і я з моїм братиком. Мені тоді було п’ять, а йому сім…

Ігор слухав і кивав головою.

— А проявити її можна? — раптом запитав він.

— Звісно, можна, — відповіла жінка. — Незабаром повернеться мій чоловік. Він — фотограф, я тільки допомагаю. Поговорите з ним.

Чоловіка також звали Ігорем. Він був приємним, невисоким, жилавим. Два верхніх гудзики на картатій сорочці, заправленій у джинси, були розстібнуті, поверх — потертий сірий клубний піджак.

— Я все роблю тільки якісно, а це коштує дорого, — відразу сказав він. — Ви можете звернутися в будь-який клуб фотографів-аматорів і домовитися з дідусями, що фотографують антикварними апаратами. Або можете залишити плівку тут. Гарантії ніякої, ціна за проявку і друк — сто доларів.

— Сто доларів? — здивувався Ігор.

— Насправді, як мінімум, двісті п’ятдесят. Всі хімікати — професійний імпорт, спеціальний папір і таке інше. Це я вам сказав «сто», як людині, далекій від професійної фотографії. Може, вона, — він кивнув на касету, — засвічена, або хтось просто фотографував казна-що. Тому ви подумайте: вам це точно потрібно?

Ігор-фотограф втупився в очі відвідувача вимогливо-запитливим поглядом, ніби хотів його відговорити.

На якусь мить Ігор і справді, засумнівався. Та й ста доларів в нього з собою не було. Фотограф, зауваживши на обличчі відвідувача невпевненість, завмер. Завмер, очікуючи відповіді.

— Ні, — Ігор подивися на касету на своїй долоні, — мені потрібно… А скільки часу триватиме робота?

— Напевно, кілька днів. Треба перевірити, чи маю всі хімікати, та й вільний час знайти… Я — не вільний художник, в мене купа замовлень і проектів.

— Потрібна передоплата? — обережно поцікавився гість.

— Звісно, — підтвердив фотограф. — Ви залишаєте мені роботу і йдете собі. Оплачуєте замовлення, і я його виконую незалежно від того, прийдете ви за фотографіями, чи ні…

Ігор розуміючи кивнув.

— Добре, тоді я вам залишу, — він передав господареві студії касету. — А гроші… в мене з собою нема, але я… Я зателефоную приятелю. Може, позичу.

— Телефонуйте.

Ігор набрав на мобільнику номер Коляна.

— Слухай, ти мені на день-два сотню баксів позичиш? В мене вдома гроші є. Але зараз я в Києві, а гроші потрібні терміново.

— Нема проблем, заїжджай! — відповів Колян веселим, бадьорим голосом. — Можу і штуку позичити, якщо треба. Не соромся, проси!

— Ні, штуки не потрібно. Ти в банку?

— Угу. Коли будеш?

— За півгодини. Я тебе наберу, коли під’їду!

— За годину привезу гроші, — пообіцяв Ігор фотографу, ховаючи мобільник до кишені.

— Якщо мене не буде, віддасте дружині, — промовив фотограф.

Колян вийшов з банку танцюючою ходою.

— Що бажаєш: пива, кави, капучино? — спитав грайливо і широко розвів руки в сторони в двозначному шляховказівному жесті, наче щоб випити пива, слід іти туди, куди простягнулась його права рука, а каву-капучино — туди, куди показувала ліва.

— Ти сьогодні якийсь дивний, — обережно зауважив Ігор.

— «Я сєводня нє такой, как вчєра», — посміхнувся Колян і опустив руки. — Мені сьогодні п’ять штук баксів принесли! Ходімо!

Вони пішли в знайоме кафе, в п’яти хвилинах ходу від місця роботи Коляна. Замовили два еспресо і сіли за столик у кутку.

— Тримай, — Колян демонстративно витягнув з кишені пачку стодоларових купюр і, діставши одну, простягнув її другові. — Чи, може, дві?

Ігор сховав купюру до кишені.

— Вистачить однієї. Мені треба за проявку плівки заплатити…

— Що ж це за плівка така? Сто баксів за проявку! А за друк — двісті?

— За проявку і друк разом. Пам’ятаєш, я тобі про Очаків п’ятдесят сьомого року розповідав, а ти не вірив? Так ось, плівка звідти. Я тобі потім фотографії покажу!

— Що ж там на фото? Ти ручкаєшся з Хрущовим? То це можна і в фотошопі зробити!

Ігор махнув рукою.

— Ти не ображайся, — посміхнувся Колян. — Є одна погана новина: планують заборонити суміші для паління…

Ігор насупився. Помітивши це, Колян стримав себе від подальших жартів.

— Знаєш, ти теж можеш мені не повірити, але я збагачуюся день у день, і маю в кишені докази! — промовив він і знову виклав на стіл пачку стодоларових купюр.

— Це від дружини бізнесмена, якого ти хакернув? За незабутню ніч?! — уїдливо запитав Ігор.

Колян заперечливо похитав головою.

— Це від знайомого дружини бізнесмена, який попросив хакернути листування його партнера по бізнесу!

Ігор подивився