Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Це правильно, – погодився Людожер і сказав дружині: – Добре, нехай трохи полежать. І справді їхнє м'ясо зробиться ніжнішим.

Жінка кивнула й відвела братів до комори.

– А ти кмітливий, – шепнула вона Хлопчикові-мізинчику. – Я вам допоможу. Зараз напою чоловіка вином, а коли він засне, прочиню двері, і ви зможете втекти.

– Домовилися, – відповів Хлопчик-мізинчик.

Господиня насилу вкотила до кімнати величезну пузату діжку.

– Випий вина, любий, – запропонувала вона.

Людожер один за одним вихилив кілька величезних кухлів вина, і невдовзі його здолав сон.

– Хутчіше, – підганяла його дружина братів. – Він заснув міцно, і все-таки біжіть швидше за вітер, якщо вам дороге життя.

Брати вибігли в прочинені двері й помчали через ліс.

Уранці Людожер прокинувся й відразу відчув страшенний голод. Звичайно, він миттю згадав про сімох хлопчиків, які вже, напевно, розморозилися. Людожер підвівся із лавки й зазирнув у комору.

– Де вони?! – загарчав він розлючено. – Невже дали драла? Жінко, принеси мені семимильні чоботи, від мене втік сніданок!

Людожер кинувся з дому. Величезними семимильними кроками він за мить пробіг крізь ліси, поля, річки, озера, гори, навіть села й міста.

Нарешті Людожер утомився, спинився, присів на скелю й замислився. Де могли подітися паскудні, неслухняні хлопчиська? Раптом на дорозі з'явилася королівська карета. У вікні її показалася принцеса і зацікавлено поглянула на Людожера.

– Справжній людожер! – у захваті вигукнула вона.

Людожер, якого це потішило, галантно вклонився.

– Ваша високосте, чи не бачили ви сімох хлопчаків, що втекли від мене?

– За п'ять днів, що я подорожую, мені не зустрівся ніхто, крім вас, – відповіла принцеса, хоч вона й бачила, як Хлопчик-мізинчик та його брати пробиралися через ліс по кучугурах.

Людожер мовчки вклонився й подався додому. «Треба робити менші кроки, – вирішив він. – Вони не могли далеко втекти. Пошукаю-но я ближче до дому».

Нарешті Людожер дістався лісу, яким брели хлопчики.

Але ж і Людожер, не поснідавши та здолавши в семимильних чоботах такий шлях, дуже стомився. Ноги йому боліли, і хотілося трохи відпочити. Незважаючи на мороз, він улігся під деревом і задрімав.

Тим часом брати вийшли з хащі саме в тому місці, де спав велетень. Вони заклякли як укопані, побачивши свого переслідувача, що давав хропака під деревом.

– Це людожер… Ми пропали! – прошепотіли брати.

– Аякже! – сказав Хлопчик-мізинчик. – Сховайтесь у кущах, сидіть тихо й чекайте на мене. А якщо людожер мене схопить, біжіть додому.

Хлопчик-мізинчик підкрався до Людожера, обережно стягнув із нього семимильні чоботи й повернувся до братів, що сховались у кущах.

– А тепер, – сказав Хлопчик-мізинчик, – тікаймо швидше!

Зібравши останні сили, брати дременули через ліс і невдовзі прибігли до своєї хатини, де на них чекали батьки.

Людожер прокинувся і, побачивши, що хтось украв його чоботи, закричав так голосно, що з дерев обсипався сніг.

– Злодії! Обікрали! – горлав він.

Без семимильних чобіт йому важко було наздогнати навіть змерзлого, голодного зайця. Настав кінець його пануванню. Відтоді Людожер засумував, а одного разу пішов із дому, і більше ніхто його не бачив.

А родина дроворуба й далі жила бідно, упроголодь. Часто брати лягали спати не повечерявши, та все одно швидко росли й мужніли. Навіть Хлопчик-мізинчик трохи підріс, хоча, як і раніше, поруч із високими й міцними братами виглядав маленьким і кволим. Ну то й що, зате він став іще розумнішим і все частіше замислювався над тим, як би заробити грошей для батьків.

Одного разу Хлопчик-мізинчик вийняв зі старої скрині пару чобіт із золотими пряжками, що їх він поцупив у злого людожера. Усе-таки були семимильні чоботи, то чому ж не використати їх?

– Я піду до королівського палацу, – сказав батькам Хлопчик-мізинчик, – і вступлю на службу до короля. Буду гінцем.

– Це дуже нелегко, – зітхнув батько.

– Що ти, батьку! Я ж маю семимильні чоботи!

Хлопчик-мізинчик узувся й вирушив у путь.

Не встиг він зробити й кількох кроків, як був уже в палаці. Король, королева та всі придворні мали дуже засмучений вигляд.

– Що сталося, ваша величносте? – спитав Хлопчик-мізинчик.

– Біда! – відповів король. – Ворог наступає, а мої війська стоять за сто миль звідси і нічого не підозрюють. Жоден гонець, навіть на найшвидшому коні, не встигне доправити їм повідомлення.

– Доручіть це мені, ваша величносте, – сказав Хлопчик-мізинчик, – і я миттю доправлю послання!

– Вирушай скоріше! – вигукнув король. – Якщо виконаєш наказ, я обдарую тебе золотом!

Хлопчик-мізинчик кількома кроками опинився у військовому таборі й віддав листа королівському генералові, а потім так само швидко повернувся до палацу.

– Ото дивина! – закричав радісно король, прочитавши листа від генерала. – Дякую тобі за добрі вісті й призначаю королівським гінцем. За кожен принесений лист ти отримуватимеш тисячу золотих.

Так і став Хлопчик-мізинчик носитися по світу з королівськими листами та дорученнями. А коли він стер до дірок семимильні чоботи й назбирав достатньо грошей, то повернувся до рідної маленької хатини на узліссі.

Тепер сім'я дроворуба не бідувала. Хлопчик-мізинчик і його брати стали всіма шанованими людьми. Щоправда, Хлопчик-мізинчик так і лишився найменшим серед братів, зате всі, і навіть сам король, завжди питали в нього поради.

Спляча красуня

У давні часи жили на світі король із королевою. Дітей у них не було, а їм дуже хотілося мати спадкоємця. І от нарешті народилася в них донечка. Батьки були такі щасливі, що влаштували пишні хрестини й навіть запросили в гості сімох фей.

Був розпал веселощів, коли залою раптом пролетів холодний вітер і вогонь у каміні замерехтів. Шум і музика стихли. Біля дверей несподівано з'явилася восьма фея, вдягнена в усе чорне. її чомусь забули запросити.

Королю було дуже незручно й соромно за свою забудькуватість, і він спробував виправити становище: поводився з феєю дуже люб'язно й виявляв їй різноманітні знаки уваги.

Коли бенкет закінчився, сім фей підійшли до колиски принцеси. Перша фея обдарувала її красою, друга – добрим серцем, третя – привабливістю, четверта – розумом, п'ята – дотепністю, шоста – спритністю, а сьома – чарівним голосом.

Нарешті надійшла черга останньої, восьмої феї. Вона підійшла до колиски, вийняла чарівну паличку, торкнулася нею маленької принцеси і зловісно прошипіла:

– Коли принцесі виповниться п'ятнадцять років, вона вколе веретеном палець і засне навіки!

– Значить, так ти віддячила нам за гостинність? – вигукнув король. – Вартові, схопити її!

Вартові кинулися виконувати наказ, та алебарди випали в них із рук, а ноги задерев'яніли. Лиха фея голосно розреготалася:

– Проти мене ви безсилі!

Вона