Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

– Ты давай, Роза, говори, но не заговаривайся. Лучше соли поди подай. Там, за дверьми.

Ще бракувало, щоб ця пліткарка почула, чому приїхав сюди цей очкастий. І буває ж, коли на деталях відбуваються великі провали. На таких деталях, як ця сраката куховарка.

– Ты, Роза, давай мотай удочки. Вареники доставила – и масти бич отсюда. У нас тут по поручению бюро секретный разговор. Тет-а-тет.

– Як скажете, Павло Семенович, – особливо налякало її останнє слово, яке вона сприйняла за прізвище цього, із ЦК.

– Тихенько, бери машину і дуй до міста. Ти сьогодні вільна. Сьогодні у порядку денному останнім пунктом сексу не буде.

Наче пронесло. Паша бачив, як Роза заносила свої круглі, як макітри, литки у «бобик».

– Как скажете, Вениамин Абрамович, но у нас не принято вареники всухую. Вы не против чарчину по поводу приезда?

– А почему против? Иначе нельзя, – справді хотілося якось цю тривожну мить розслабити краплями сильнодіючого трунку.

– Чтобы между первой и второй пуля не пролетела.

Паша блискуче володів мистецтвом споювання всіляких високих гостей, що входило в неодмінний арсенал перспективного партійно-радянського лідера. Не лише вміння пити самому і споювати не просто інших, а «вишестоящих» начальників – без цього таланту кар’єра в Радянському Союзі була б неможливою.

Угору першими йшли у прямому розумінні ті, які могли випити більше, ніж інші. Тому талант цей шліфувався щоденно й безнастанно саме в комсомолі. Робочі дні й ночі взагалі виглядали як суцільне п’янство. Розпочиналося о пів на сьому ранку, коли ще до початку робочого дня належало привітати з днем народження іменинника – начальника районного масштабу. Члени бюро збиралися у нього в кабінеті, де вже ломився стіл від наїдків і напоїв. Виголошували три тости – за іменинника, за партію та за мудрого першого секретаря району. Якщо ти після трьохсот грамів горілки «с утра пораньше» не спроможний працювати, тобі нічого робити в райкомі. Пити, особливо на халяву, дурень потрафить. А от пити перманентно і керувати на дорученій відповідальній ділянці – то вже талант, на якому й трималися партія та держава.

Незчулися, як перехилили вже давно по третій. Академік – це зразу видно – школу партійно-радянської роботи не проходив. Дорога, майстерне частування й особливо винятковий мотив приїзду зробили з академіком своє. Він розплакався, як мала дитина, згадуючи той страшний час, коли скажений Адольф пролив стільки невинної крові. Це земля, де він народився, але це земля, де загинули в гетто його батьки. А братик… Рідна кровинка. Чи є більше щастя у світі, ніж знайти його? Того чоловіка, який урятував йому життя, завтра він неодмінно впізнає. Стоїть перед очима, як нині. Бере з батькових рук немовля і якесь там відро. Він, Веня, хапає за руку, не відпускає, а той пан гладить його по голові й каже:

– Ти ще його побачиш. Але треба сховати від німчури. Бо як побачиш, якщо не сховаємо? Тато твій правильно чинять. Дитину рятують.

Добра така була людина. Не чужа батькові. Чужому чи злому не віддав би рідну дитину.

Паша зрозумів, що «клієнт созрєл». Він відгорнув фіранку. Батько, який сховався у стодолі, мав іти до хати. Була програма-мінімум: як не впізнає, то й на тому спасибі, – пронесло. Але була й програма-максимум. Ох, як уповав на неї Паша! Дивлячись на п’яного жида, він думав, що вже тримає цю програму-максимум за бороду й не випустить нізащо, бо хватка в нього залізна.

– Здесь, Вениамин Абрамович, отец мой из лесу вернулся. Дрова заготовлял. Вот уже идет в дом. Вы не будете возражать, чтобы он к нам присоединился?

– Да как вы можете? Он же хозяин! Очень интересно познакомиться с крестьянином, который воспитал такую руководящую и перспективную личность.

Паша академікові явно імпонував своєю простотою і добротою. Йому не подобалися оті провінційні чинуші з їхнім вишуканим і фальшивим блюдолизанням. А цей якийсь зрозумілий, свій. Нова формація, до якої вчений зараховував і себе. Хоча цьому сільському вихідцю було десь років на десять менше.

Старий увійшов. Зняв шапку і вклонився. Привітався: «Дай, Боже, здоров’я» і сів на лавку біля вікна. Був сам не свій. Чогось боявся. Чого більше: того, що скоїв 30 літ тому, коли зарізав чужу дитину, чи того, що скоїть зараз – зречеться своєї дитини? Сумління, яким він був обділений зроду, висохло десь на дні понівеченої душі. Але страх… Той ніколи не згасав у ньому. Водив його, як сліпця, найбридкішою багнюкою. А він тупо йшов за ним, завше будучи готовим скоїти що завгодно за велінням його величності страху. Замолоду він, страх, ще змагався із совістю, але тепер уже нічого іншого не було в цьому нікчемному й гидотному єстві.

– Он у меня трудяга. Я горжусь своим отцом, товарищ Цукерман. Он вот немного смутился. Такого гостя принимать в этой крестьянской хижине! Из Москвы-столицы! Я ему сказал, что вы так, по работе, как член ЦК, наведались в район.

Академік незчувся, як почав тверезіти. Його феноменальна пам’ять почала працювати в посиленому режимі. Саме завдяки цій пам’яті він увійшов у п’ятірку найвидатніших математиків сучасності. Інтелектуальний потенціал, що містився під цієї випуклою черепною кісткою, перевершував цілі інститути. Але зараз не формули квантової механіки чи ядерної фізики роїлися під цією кісткою. Там виповзав із небуття й піднімався перед очима заново образ. Незабутній образ того, кого він шукав. Шукав і знайшов. Стопудове попадання. Постарів, але десятиліття мало змінили його. Селяни від роботи швидко старіють. Але, ставши старими в сорок років, уже не змінюються й повзають по світу, як засушені мумії. І ця мумія сиділа перед ним. Така ж холодна і бліда, як і тоді.

– Как звать отца? – не знайшов нічого іншого, як розірвати процес пошуку академік, пошуку, що, здається, уже дав результат. Із першої спроби.

– Семен Прокофьевич, товарищ Цукерман.

– Семен Прокофьевич, вы извините за любопытство, но где вы были во время войны с немцами?

Все! Упізнав! Паша мало не викрикнув від радості. У самісіньке яблучко влучив. «Тепер ти нікуди від мене не дінешся, товаришу член ЦК».

– Та тутка, у селі, був. Коло хати, – м’яв Семко шапку, похнюпивши голову. Від його гарячих зіниць сунуло таким жаром, що здавалося, загориться зараз підлога.

– А сын не говорил вам, зачем я приехал? – уже встав Цукерман.

– Та не говорив. Чо, мав говорити?

– А я приехал к вам, Семен Прокофьевич. Или не к вам?

– Та чо, до