Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Світанок 📚 - Українською

Читати книгу - "Світанок"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Світанок" автора Стефані Маєр. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 170
Перейти на сторінку:
class="p1">— Коли був перший день твого останнього менструального циклу?

— За шістнадцять днів до весілля, — зовсім недавно я в голові все точно підрахувала, тож могла відповідати з певністю.

— Як ти почуваєшся?

— Дивно, — відповіла я, мій голос зірвався. Нова хвиля сліз ринула по щоках. — Все це звучить як маячня… Я розумію, що для всього цього явно зарано… Може, я таки збожеволіла. Але мені сняться чудернацькі сни, я весь час їм, і плачу, і блюю… І клянуся — от тільки-но щось ворухнулося в мене в животі.

Едвард підкинув голову.

Я зітхнула з полегшенням.

Едвард простягнув руку по телефон, обличчя в нього було блідим і жорстким.

— Е-е-е… здається, Едвард хоче з вами побалакати.

— То дай йому трубку, — напруженим голосом мовив Карлайл.

Не до кінця певна, що Едвард здатен говорити, я вклала трубку в його простягнуту руку. Він притис її до вуха.

— Це можливо? — прошепотів він.

Довший час він просто слухав, незряче витріщаючись просто себе.

— А Белла? — зрештою запитав він. Вільною рукою він пригорнув мене й притягнув ближче до себе.

Знову він довго, нескінченно довго слухав, а тоді мовив:

— Так. Так, обов’язково.

Він відірвав телефон од вуха й натиснув кнопку відбою. Одразу ж потому він настукав на трубці інший номер.

— То що сказав Карлайл? — нетерпляче запитала я.

Едвард відповів мертвим голосом:

— Він гадає, що ти вагітна.

Від цих слів мені на спину мов хто приском сипонув. Маленька ґуля забилася в нутрі.

— Куди ти дзвониш? — запитала я, коли він знову притиснув трубку до вуха.

— В аеропорт. Ми повертаємося додому.

Едвард безперервно балакав по телефону понад годину. Гадаю, він улаштовував нам переліт назад, хоча певності не було: він говорив не англійською мовою. Здавалося, що він сперечається, а іноді спілкувався крізь зуби.

Він сварився й водночас пакувався. Крутився кімнатою, мов розбурхане торнадо, проте по собі замість руїни полишав порядок. Дещо з мого одягу він жбурнув купою на ліжко, і я збагнула, що час вбиратися. Поки я вдягалася, він і далі з кимсь сперечався, допомагаючи собі жестикуляцією.

Коли мені не стало терпцю витримувати брутальну енергію, яку він випромінював, я тихо вийшла з кімнати. Його маніакальна зосередженість спровокувала в мене нудоту — не таку сильну, як уранці, проте неприємну. Почекаю десь собі, поки в нього гумор поліпшиться. Я не могла говорити з цим льодяним, зосередженим Едвардом, який, щиро кажучи, мене навіть трошки лякав.

І знову я опинилась у кухні. У шафці знайшлась коробка солоної соломки. Неуважливо я почала жувати, витріщаючись у вікно на пісок, і на скелі, і на дерева, і на океан, — все просто блищало на сонці.

Хтось штовхнув мене зсередини.

«Знаю, — відгукнулась я. — Я теж не хочу їхати».

Ще хвильку я дивилась у вікно, але більше ніхто не штовхався.

— Я не розумію, — прошепотіла я, — хіба це погано?

Дивовижно — так. Неймовірно навіть. Але погано?

Ні.

Тож чому Едвард такий роздратований? До речі, це саме він наполіг на такому квапливому весіллі.

Я намагалася міркувати логічно.

Може, це не так уже й дивно, що Едвард прагне просто зараз повернутися додому. Він хоче, аби Карлайл оглянув мене, підтвердив, що мої припущення правдиві, — хоча в мене з цього приводу навіть сумнівів не виникало. Можливо, вони хочуть з’ясувати, чому я вже вагітна аж до такої міри — що і ґуля з’явилася, і штовхається хтось, і все таке. Бо це точно не нормально.

І щойно я про це подумала, як збагнула: оце воно. Він, мабуть, хвилюється за дитину. Це просто я ще не встигла налякатися. Мій мозок працює повільніше, ніж його, — мій і досі милувався картиною, яку сам намалював собі: крихітний зеленоокий Едвард (такі очі були в Едварда, коли він іще був людиною), вродливий і чарівний, лежить у мене на руках. Я сподівалася, що дитинча буде викапаний Едвард, без жодних моїх рис.

Дивина, наскільки нагло прийшла ця картина й наскільки всеохопно полонила мене. З того найпершого поштовху весь світ перемінився. Спершу був тільки один, без кого я не могла прожити, а тепер їх двоє. Жодного роздвоєння — любов моя не ділилася на двох, зовсім ні. Навпаки, серце моє мовби розрослося, збільшилося вдвічі. І все цілком було заповнене. Від цього в мене поморочилось у голові.

Раніше я ніколи не розуміла болю й неприйняття Розалії. Я ж бо ніколи не уявляла себе матір’ю, та й не прагнула цього. Мені зовсім легко було пообіцяти Едвардові: байдуже, що в мене не буде дітей, — бо мені і справді було байдуже. Абстрактні діти ніколи мене не хвилювали. Вони видавалися галасливими замазурами. Та мені й ніколи не доводилося мати з ними до діла. Коли я мріяла, щоб Рене народила мені братика, то завжди уявляла, що це буде старший братик. Щоб це він піклувався про мене, а не навпаки.

Але моя дитина, Едвардова дитина — то зовсім інша річ.

Вона необхідна була мені, як повітря. То не був вибір — то була потреба.

Можливо, в мене кепська уява. Можливо, я просто ніколи не могла собі уявити, як мені сподобається бути заміжньою, аж поки не одружилася. Не могла уявити, що захочу мати дитину, аж поки ця дитина не зародилася…

Я поклала руку собі на живіт, чекаючи наступного поштовху, і сльози покотилися в мене по щоках.

— Белло?

Я обернулася, стурбована його голосом. Той був занадто холодний, занадто обережний. Обличчя його цілком відповідало голосу: таке ж порожнє і жорстке.

А тоді він побачив, що я плачу.

— Белло! — він умить перетнув кімнату й узяв моє обличчя в долоні. — Тобі боляче?

— Ні, ні…

Він пригорнув мене до грудей.

— Не бійся. Ми будемо вдома за шістнадцять годин. З тобою все буде гаразд. Коли ми приїдемо, Карлайл уже буде готовий. Він про все потурбується, і з тобою все буде гаразд.

— Що значить — потурбується? Що ти маєш на увазі?

Він трохи відхилився й зазирнув мені в очі.

— Ми позбудемося отого всередині тебе, поки воно не завдало тобі болю. Не бійся. Я не дозволю зробити тобі боляче.

— Отого?! — видихнула я.

Він рвучко відвернувся, поглянув на двері.

— Я й забув, що сьогодні має приїхати Густаво. Зараз я відправлю його й миттю повернусь, — він вислизнув із кімнати.

Я вхопилася за стіл, щоб не впасти. Коліна в мене трусилися.

Едвард щойно назвав мого маленького штовхача отим. І сказав, що Карлайл допоможе його позбутися.

— Ні, — прошепотіла я.

Все я неправильно зрозуміла.

1 ... 29 30 31 ... 170
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світанок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світанок"