Читати книгу - "Зірка для тебе"

— Ой, невже, Олесю, ти у нас ідеально чистенька та незаплямована? Добре, дамо спокій моралі, бо посваримося, — бачачи, що Олеся хоче відповісти на його випади, Сергій підняв угору руку і продовжував: — А вірші Зірчині мені сподобалися, принаймні вони набагато кращі від тих, які тут абракадаброво звучали. Ледве не заснув! О, то не поезія, то… Наче дехто обкурився чогось, таке виплітав. Не тебе маю на увазі, Олесю, але ти сама хіхікала, коли слухала. Чи ні?

Олеся невдоволено надула губки. Сергій зрозумів, що переконувати тут — марнування сил. Вірші Зоряни були справді талановитими, чудовими і, схоже, Віктор Іванович це розумів. Та, напевно, розуміла й Олеся, і переважна більшість залу. Але зелена жаба, потворна й небезпечна тварюка, жила всередині тих нібито поетів. От і засуджували людину, навіть не чуючи її. Авжеж, вона їм не конкурент, вона їм не рівня, бо вона не така, як вони.

Але вона така, як він, і цього достатньо.

— Олесю, а де вона тим… Ну, е-е-е, ти ж розумієш… займається? — запитав Сергій, уже коли прощалися, й Арсен узяв свою пасію під руку з наміром проводжати.

Олеся зневажливо скривилася:

— Ой, зовсім поруч. Ні встиду, ні совісті. Навіть не криється. Біля цирку, сама мені це сказала. Та вона у нас, типу, гурманка, тіко по вихідних «роздає». Що, хочеш спробувати полунички? Сподобалася поетка чи поезії? Змушена тебе розчарувати…

— У мене є гроші, — обірвав Сергій.

— Ха, є гроші? Та чи вистачить тобі твоїх грошиків? Зоряна у нас не проста повія. Вона «ВІП-повія». Як це гидко! Фу!!! Ти знаєш, що це за…

— Знаю, — обірвав грубо Олесю Сергій. — Розберуся якось сам. Від доброго життя повіями не стають.

— Як знаєш, — Олеся осудливо дивилася на хлопця. — Та не кажи потім, що тебе не попереджали.

А він і не скаже.

12. «Старша від людства, давніша від пустелі…»

Любов — це тиша

і безмежне небо,

це світлий усміх у твоїх очах.

Любов — коли і слів уже не треба,

це трепетні птахи у небесах.

У світлі дні фіалкові музики

в душі заграють —

і відкриють світ,

І все, що сірим було і безликим,

враз оживе,

немов весняний цвіт!

Був звичайний вихідний день. Весна цього року припізнилася. Тільки-но в травні по-справжньому потепліло. Квітневу паску святили в снігах, навіть захурделило. Тож справжнє тепло стало просто вибухом, квітувало все і відразу. Земля та природа нагадували породіллю, яка ніяк не розродиться, а тепер квітнули і підбіл, і жовті котики, й абрикоси, і вишні. Усе водночас. От-от на підході яблуні та груші, а там бузок уже дивився цікаво на світ своїми ліловими очицями.

Сергій у суботу мав термінове замовлення в одній бізнесовій організації, інсталював програми. Телефон знову забув у гуртожитку, цього разу спеціально, щоб Арсен не діставав повчаннями. Він у нас дуже правильний. Сергій пригадав історію з енциклопедією, а ще, чого доброго, розповість усе бабуні Ніні, і доведеться тоді слухати поради, а ослухатися її він не міг. Бабуня Ніна ще жодного разу поганого не порадила. Та чомусь надіявся на ліпше — друг не стане старенькій щось розповідати, щоб не турбувати її хворе серце. Було звичним, що Сергій у суботу або неділю відвідує бабуню з Арсеном. Нічого, ще завтра встигне. А сьогодні він має переговорити з Зоряною. Не думав, що вона опиниться на місці роботи вже зрання. Однак тільки-но закінчив роботу, десь близько дванадцятої, вихопив гроші з рук секретарки, ефектної грудастої шатенки. Навіть не перерахувавши їх, запхав у кишеню штанів, чим викликав здивування директора фірми, який особисто приймав роботу.

— Так, молодий чоловіче, ви ніколи нічого не заробите! — повчав той. Невисокого зросту чолов’яга, вбраний у дуже блискучий, хоча, очевидно, й дорогий костюм. Надто туго зав’язана на шиї краватка трохи заважала йому, і він раз по раз смикав її то вправо, то вліво.

— Чому? — перепитав здивовано, дивлячись на керівника згори вниз.

Директор поморщив лоба. Був на півголови меншим від Сергія, невеличке черевце прикривала маринарка. Залисини на голові вкривав піт.

— А тому, шановний, що коли б я так ставився до грошей, як ви, то не торгував би нерухомістю, а став би підмітайлом на Краківськім ринку.

— Ви роботою моєю задоволені? — перепитав Сергій, згадуючи, як цей грубась іще п’ять хвилин тому прицмокував язиком, вихваляючи хлопця та шпетячи тих неуків, які перед тим робили невдалі спроби відремонтувати систему.

— Ну-у, звісно, що… — потягнув директор. — Так, але…

Сергій грубо обірвав:

— Пане Владлене, компи мають властивість час від часу ламатися. До того ж за ними працюють люди, і працюють не автономно, а прилучені до Інтернету, ймовірність підчепити там якусь компболячку — вірогідна на сто відсотків. А ще є така штука, як перепади напруги в мережі, стихійні лиха. Висновок: я вам ще не раз стану в пригоді. І тому, «шановний», вам зовсім не вигідно мене дурити, тому платню не перераховував. Ви ж чесна людина?

Директор розчаровано розвів руками і хотів щось додати, та Сергій похапцем потиснув йому руку та кинувся бігцем у вказане Олесею місце шукати Зоряну. Біля самого цирку згадав, що ще не їв сьогодні, однак від думок, що обсіли голову, та сплеску емоцій їсти не хотілося.

У скверику біля цирку на дитячому майданчику в цю обідню пору було багатолюдно: бабусі з онучатами, батьки з дітками. Обійшов довкола цирку декілька разів, Зоряни не зустрів. Може, ще зарано? Сів у скверику. Вітер із Святоюрської гори надсилав, мов термінові телеграми, дивовижні пахощі весни. Теленькав поруч трамвай, перегукувалися автівки, веселилися синички під ще не розпущеним кущем глоду, гралися в пісочниці діти, мружилося на безхмарному небі сонце. Так просидів майже до четвертої. Урешті не втримався та пішов до хлібного купив булочок, а в гастрономі молока. Ото й увесь сніданок-обід. Зоряна того дня так і не з’явилася. Чому? Невже вчорашня сцена її так збентежила? Тільки об одинадцятій вечора дотумкав: вона вже не прийде.

Додому, в гуртожиток на вулицю Медової печери, повертався пішки. Мало машин, небагато людей, не мав чого чи кого боятися. Його дитбудинківське минуле давало про себе знати: кругом купа знайомих, особливо серед львівської шпани, гопників. Він вважався серед сиріт майже легендою: свій у дошку пацан, що зумів якимось чином видряпатися нагору. Час від часу його навідували приятелі, колишні дитбудинківці, переважно «зайняти грошей». Давав не думаючи, знаючи наперед — не віддадуть. Тут спрацьовувало інше чуття: якщо дасть,