Читати книгу - "Заложна душа"

17. Корчма мерців

— А чи нема тут корчми поблизу? — мрійно запитав Давило, оглядаючи темні проліски, що пролягли понад шляхом.

— І то діло, — не без ентузіазму підтримав супутника Остап, притримавши поводом коня.

— Та не може такого бути, щоб не було поблизу корчми — ось за цим лісом колись кордон між Річчю Посполитою і Військом проходив, — впевнено заявив Давило, напружено дивлячись на звивистий шлях, — може, десь і пісні почуємо.

Але навколо було тихо, тільки цвіркотіла усяка живність у вечірній прохолоді та стиха потріскував посохлий ґрунт. Темрява, немов рядном, заслала небо і туман, немов тать, почала повільно вибиратися з-поміж трав. Як вже не бажалося козакам перехилити кухоль пива після декількох днів гойдання у сідлі під степовим сонцем, ніякого, навіть малого жидівського шинку, їм поки що не трапилося. З сумом очікуючи ночівлі під зоряним небом, козаки проїхали ще трохи, без надії сподіваючись на корчму обітовану, як за поворотом добре вибитого возами тракту вони побачили вогник, що заманливо блимав між чорними деревами.

— Корчма, їй богу, корчма! — радісно вигукнув Давило і вдарив у боки свого коня. Остап наслідував його прикладу, і братчики риссю виїхали до великої хати, обнесеної високим тином, на патинках якого стирчали, немов відрубані голови, глечики.

— Відчиняйте, єретичні сини! — заволав Давило, зіскочивши з коня і щосили грюкаючи руків'ям канчука в обкуті міддю ворота.

Щось задеренчало, захрумтіло, дзенькнуло — і ворота зі скрипом відчинилися, перепускаючи подорожніх козаків на подвір'я. Приземкуватий жид, мотляючи пейсами і низько кланяючись, запопадливо запросив до корчми:

— Дузе просу, славні лицалі заполізькі, а у мене тут усе славні рицезі взе зіблалися...

— Добре, Лейбо, чи як тебе... добре, — поблажливо промовив Давило і кинув жиду повіддя, — ось коней наших нагодуй, і нехай твоя Ривка, чи як її там... — найкращої горілки товариству виставить!

Остап теж передав жиду ремінець вуздечки і, поправивши шапку та шаблю, пішов за побратимом через двір, рясно всіяний розсипаною соломою, сухими шматками кінського гною та багнюкою.

"І дійсно, багато лицарства тут сьогодні перебуває..." — подумав він — у стайні іржало і хропіло десятки зо два коней, біля стіни були приставлені довгі кавалерійські списи із червоно-білими прапорцями і запорізькі ратища, біля стайні із десяток пахолків та джур кружляли пиво з великого барила, слюдяні віконця весело блимали, а з самої корчми долітав гучний гамір і регіт — здавалося, вечірка дійшла до свого найвищого розпалу: хтось волав забуті жовнірські пісні, а хтось підтягував давній запорізький спів.

Відчиняючи двері до корчми, Давило весело озирнувся на Остапа, і його широке обличчя задоволено розплилося:

— Чую, бра', добра ж гульня буде!

— Еге ж, — якось по-бурсацьки відказав Остап, і братчики зайшли до довгих сіней, де вже кружляло розпашіле товариство.

Панство було тут добірне, але і якесь дивне — у синіх і зелених кунтушах сиділи панцерні гусари із високо поголеними чупринами, те, що вони були гусарами, можна було здогадатися по блискучих кірасах на грудях, шоломах із довгим павиним пір'ям, які блимали, немов срібні глеки, між глиняних кухлів та дерев'яних тарелей із поживою на столах, та залізних панцерах із крилами, складених безладною купою в куті. До панцерів були приторочені високі стержні із орлиним пір'ям. Поруч, але не вперемішку, сиділи запорожці. На їх поголених, спітнілих, і від того блискучих, головах, вилися довгі оселедці, білі зуби блимали з-під закручених вусів, а золоті кільця у вухах, при мінливому світлі чисельних свічок, здавалося, були оздоблені найкоштовнішими діамантами. У корчмі було задушно, від жирових свічок здіймалися чорні струмки кіптяви. У кутку, примостившись на низький лаві, двоє музик щосили дмухали у сопілку і били у бубон, створюючи якусь чудернацьку симфонію козацько-польського прикордоння. Біля музик, захоплено вимахуючи шаблями і боздиганами, підстрибувало декілька гусарів і козаків. Кожен з них підспівував знайомі тільки собі слова, які рвалися з душі. По обличчях і грудях рясно струменіли цівки поту, а розчервонілі обличчя були зосереджені та войовничі.

До стелі звивалася курява, вибита з потрощеної дерев'яної підлоги вояцькими закаблуками та ослепами. Між столами бігали із тарелями та кухлями, вкрай заморені, жидівка у засмальцьованому хвартуху та молода наймичка з разком мідяних монет на вишиваній сорочці. Час від часу наймичку намагався схопити за груди гусар або запорожець, але вона звично висковзувала і, хтиво посміхаючись, бігла далі.

— Оце бенкет! — із захватом гукнув Давило, який відразу захопився піднесенням розпаленого гармидеру, і моцно гепнув Остапа по плечу: — Зараз, братику, і ми вшкваримо!

Легко махнувши рукою, Давило скинув з лави похнюпленого козака, що мочав свого оселедця у жбані з пивом, і широко вмостився на лаві край довгого столу. Остап потягнув люльку з кисету і сів поруч, за звичкою поклавши шаблю, немов найдорожчу коханку, на коліна. Раптом він почув за спиною звабливий голос:

— І чого у таких зацних лицарів душа прагне опісля довгих мандрів?

Остап озирнувся — над ним схилилася служниця, грайливо посміхаючись зеленими очима і підморгуючи довгими віями. Від напнутої круглястими грудьми вишитої сорочки віяло жаром. На Остапа дихнуло терпкими дурманом поту і купальської ночі. Він рятівне схопився за вус. Тим часом служниця знову промуркотіла, неначе у саме Остапове вухо:

— Так чого душа ваша бажає?

Спітніле обличчя Давила широко розплилося у посмішці, воріт жупана розстібнувся, волячі в'язи напружилися, він зиркнув у глибокий розріз пазухи молодички, скосив погляд і зареготав:

— Багацько, молодице, чого бажає... і не тільки душа! А для початку дай нам те, що і іншим воякам! — Давило привітно озирнувся на веселе кумпанство у корчмі і додав, звертаючись до Остапа: — Ніколи ще такого добірного товариства не бачив!

Перед ними повні руки служниці зі стуком поставили два тяжкі кухлі, сплеснувши на грубо стесаний стіл калюжку запашної горілки. Козаки вдарили дерев'яними, окутими мідяними кільцями, кухлями і проковтнули теплу рідину. Остап відкусив шмат від ніжки засмаженого поросяти і відчув, на відміну від Давила, певну ніяковість. Насамперед його збентежив чудернацький вигляд коронної гусарії, про яку чув тільки у напівлегендарних оповідях про старі битви. "Тільки