Читати книгу - "Євангелія від Ісуса Христа"

Йосип уже нарешті вибігає за міські мури, вояків на дорозі не видно, поки сягає його зір, і також не видно тут, на виході з міста, пожвавлення, без якого, безперечно, не обійшлося б, якби тут пройшов військовий підрозділ, але найпевніший доказ, що тут його не було, подають діти, які граються у свої мирні невинні ігри, не виявляючи того войовничого збудження, яке неминуче опановує їх, коли перед ними під барабанний бій і музику сурем марширують озброєні люди, якби тут справді пройшли солдати, на дорозі й біля дороги не залишилося б жодного хлопчака, бо, підкоряючись стародавньому, як світ, войовничому поклику душі, вони подалися б за військовим підрозділом і супроводжували б його щонайближче до першого повороту, а найзухваліший і найсміливіший повів би їх до самого місця призначення і в такий спосіб довідався б, яка доля чекає його в майбутньому, а в майбутньому йому судилося вбивати, поки його самого не вб’ють. Тепер Йосипові вже можна бігти, й він біжить, біжить униз по схилу, плутаючись у полах своєї довгої туніки, хоч він і підіткнув її вище колін, але, наче уві сні, він переживає тривожне відчуття, що його ноги неспроможні встигнути за рухом верхньої частини тіла, неспроможні виконувати вимоги серця, голови та очей, неспроможні встигнути за посмиками рук, що квапляться захистити сина, але не встигають. Люди, які зустрічаються йому на дорозі, з подивом витріщаються на дивака, що мчить, як несамовитий, і в їхніх очах можна прочитати осуд, адже цей народ дуже високо цінує статечність ходи і стриманість поведінки, єдиним виправданням для Йосипа може бути, — якщо не брати до уваги, що він біжить рятувати сина, — що він, за всіма своїми ознаками, належить до племені галілеян, людей, як відомо, грубих і неотесаних, про це раніше ми згадували не раз. Він уже проминув гробницю Рахілі, ніколи ще ця жінка не думала, що матиме такі вагомі причини оплакувати своїх дітей, наповнювати розпачливими зойками та риданнями простір над навколишніми бурими пагорбами, роздряпувати собі обличчя або кістки, що від нього залишилися, рвати на собі волосся або ранити свій голий череп. Ще навіть не з’явилися перші будинки Віфлеєма, а Йосип уже звертає з дороги і мчить напрямки через поле та чагарі. Я скорочую собі шлях, відповів би він, якби хтось запитав у нього, навіщо він це робить, і це шлях і справді коротший, але він далеко не найзручніший. Уникаючи зустрічей із людьми, що працюють на полях, ховаючись за каменями, щоб його не побачили пастухи, Йосип мусив зробити великий гак, щоб добігти до печери, де дружина не чекає його о цій годині, а син узагалі не чекає, бо спить. Уже на середині схилу останнього пагорба, коли він побачив чорний отвір своєї печери, Йосипа зненацька пронизала ще одна жахлива думка: а що як його дружина пішла до села, взявши із собою сина, адже в цьому не було б нічого дивного, жінки завжди залишаються такими, які вони є, Марія могла скористатися з того, що залишилася сама-одна, й без зайвого поспіху піти попрощатися із Саломеєю та кількома місцевими матерями, з якими вона запізналася протягом останніх тижнів, залишивши на Йосипа обов’язок за всіма правилами подякувати господарям печери. На мить він уявив собі, як бігає вулицями села і стукає в усі двері. Тут нема моєї дружини, запитуватиме він, бо дурним було б запитувати: Чи немає тут мого двомісячного сина? — і хтось, скажімо, якась жінка з дитиною на руках, побачивши його тривогу, неодмінно запитав би: Щось сталося? — Та ні, нічого не сталося, просто ми завтра від’їжджаємо дуже рано й нам треба зібратися, — відповів би він. З того місця, де він був, село з його схожими на кубики будинками, пласкими дахами було схоже на будівельний майданчик Храму, розкидані повсюди камені ніби чекали, що ось прийдуть робітники, поскладають їх один на один і спорудять із них башту для спостережень, тріумфальний обеліск або стіну плачу. Десь далеко загавкав собака, інші йому відповіли, але гаряче безгоміння останньої години перед заходом сонця ще висить над селом, наче забуте благословення, що уже втратило свою силу, — так розтають у небі останні клаптики від великої хмари.

Йосип стояв на місці не довше, аніж треба часу, щоб промовити ці слова. Зробивши останній ривок, тесля добіг до печери, покликав Марію: Ти тут? — і вона відповіла йому зсередини, й лише тоді Йосип помітив, як тремтять йому ноги, — від докладених зусиль, безперечно, але також від радісного потрясіння, яке він пережив, довідавшись, що його син живий. У печері Марія різала городину на вечерю, малий спав у яслах. Йосип знеможено впав на землю, але відразу ж примусив себе підвестися й сказав: Ми йдемо звідси негайно, негайно, й Марія подивилася на нього, нічого не розуміючи: Чому негайно? — запитала вона, а Йосип повторив: Так, негайно. Але ж ти казав… Замовкни і збирай речі, поки я загнуздаю віслюка. Може, повечеряємо спочатку? Повечеряємо в дорозі. Скоро ніч, і ми можемо заблукати в темряві, й тоді Йосип закричав: Я тобі сказав, замовкни й роби те, що я тобі велю! У Марії з очей бризнули сльози, це вперше чоловік підвищив на неї голос, і, вже нічого не кажучи, вона почала збирати їхні вбогі пожитки. Швидше, швидше, повторював він, сідлаючи віслюка й підтягуючи підпруги, потім швидко накидав у черезсідельні сакви все, що трапило йому під руку, а Марія мовчки дивувалася, не впізнаючи чоловіка. Вони вже були готові вирушати в дорогу, залишалося тільки присипати землею вогнище, коли Йосип, зробивши дружині знак, щоб не йшла за ним, наблизився до виходу з печери й визирнув назовні. У сірих сутінках небо зливалося із землею. Сонце ще не зайшло, але густа хмара, хоч і висіла в небі достатньо високо, щоб навколишні поля було видно, проте не пропускала його проміння. Йосип нашорошив вуха, ступив уперед кілька кроків, і зненацька волосся на голові в нього стало сторч: із Віфлеєма долинув крик, розпачливий, пронизливий крик, не схожий навіть