Читати книгу - "Україна — не Росія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я зовсім не хочу стверджувати, що українці часом не діють так само. У середовищі інженерів відміни взагалі непомітні. Та все ж, якби хто-небудь з психологів взявся описати таку модель поведінки та спитав у мене, чи вважаю я її насамперед російською або українською, я відповів би без вагань: зрозуміло, російською.
В чому українці та росіяни абсолютно однакові, то це в прихильності до суперечок. Посперечатись — то наше. Мені не один раз розповідали, що, наприклад, англійці нечасто сперечаються, а коли почують щось на їхню думку безглузде, не кидаються одразу спростовувати, а швидше почнуть знизувати плечима. Напевне, це відмінна риса більш старої нації. Ми ж із росіянами — невиліковні дискутанти (останнім часом часто сперечаємось проміж себе), і це нас поріднює.
Одна з основних російських рис — нетерплячість, вона виявляється у тисячах дрібних та великих речей. Російський письменник Юрій Трифонов не дарма дав своєму роману назву «Нетерпіння». Він показав, що до революційної катастрофи Російську імперію привела саме соціальна та політична нетерплячість його співвітчизників. У повсякденні ця нетерплячість особливо помітна у тому, як росіяни втрачають інтерес до завдання в ході наближення до його фіналу. Так, менш за все росіяни люблять оздоблювальні роботи. Зовні будинок виглядає готовим, але ж ні — ще порайся та й порайся коло нього.
У українців же любов до свого житла, куди більш виражена порівняно з росіянами, виявляється у тому, що вони готові без кінця займатись саме оздобленням, доводячи все до цілковитої досконалості. Якоюсь мірою просто через любов до самого процесу.
Зрозуміло, тут треба зробити безліч обмовок. Без обмовок взагалі неможлива така розмова. Я згоден і з тими, хто стане наполягати, що така розмова зовсім не потрібна, але люди так скроєні, що їм подобається, не піклуючись про суворі докази, судачити один про одного та й про цілі народи. Росіяни досить неоднорідні. Вологодські дуже мало походять на донських козаків і навіть на географічно більш близьких їм поморів. У Сибіру я зустрічав людей явно іншого складу, ніж у Новгородській області — більш суворих та замкнених (явних інтровертів). Але те саме стосується й України: відміни між західними та східними українцями давно стали приказкою. До того ж, у наших східних та південних областях мешкають мільйони людей, що мають у паспортах радянських часів запис «українець», але вони втілюють у собі, якщо можна використати такий вираз, перехідний тип до росіян або від росіян. У цієї людини абсолютно не обов’язково розщіплена самосвідомість, але така людина добре знає, що вона українець, будучи за характером досить переконливим росіянином. Наявне і зеркальне явище: у південно-західних областях Росії мешкає багато росіян, які за своїм менталітетом та характером насправді швидше українці.
А якщо згадати, що, згідно опитувань 90-х років, 33,4 відсотки (рівно третина) мешканців України мали близьких родичів у Росії, а для Південної та Східної України цей показник дорівнює 69,5%, то доводиться визнати, що взаємна дифузія України та Росії досягла беспрецедентного у світовій практиці розмаху. Для порівняння: тільки 8,2 проценти мешканців України мали родичей у інших республіках колишнього СРСР та 6,4 — у далекому зарубіжжі. У світі зараз немає іншої пари країн, мешканці яких були б зв’язані такою кількістю уз не у переносному чи то патетичному, а у буквальному значенні слова. Говорять, с кожного боку — по 22 мільйони родичей, до того ж, у неподіленному, на щастя, стані, тобто всередині кожної з двох країн, живуть, не знаючи міжнаціональних проблем, не сотні тисяч — мільйони українсько-російських родин. І ніяк не можна підрахувати, скільки мільйонів людей у наших країнах об’єднують товариські чи приятельські зв’язки. Саме ця взаємна дифузія і породжує у багатьох помилкову думку, що врешті спонукала мене написати цей розділ.
Зрозуміло, українці та росіяни, яких я порівнюю, досить умовні. Ніякий прогноз поведінки окремих людей, що спирається на подібні оцінки, ясна річ, неможливий. Об’єктивно підтвердити або спростувати існування описаних рис характеру можливо хіба що базуючись на тисячах прикладів (на великих масивах, як кажуть соціологи). Мені й самому було б дуже цікаво дізнатись, чи знайдуть підтвердження такі стереотипи відносно українців, як наша знаменита «хуторянська ментальність» (гадаю, дещо перебільшена), «отаманщина» (як на мене, то цілком реальна), «схильність до роздраю» та (ще одне новомодне відкриття) «знижені здібності до підприємництва».
Культурна революція XX століття, ЗМІ, кінематограф, мода та реклама зовні дуже зблизили більшість навіть віддалених один від одного народів світу, що вже говорити про українців з росіянами, — тут дуже легко припуститися помилки. Нехай не зроблять її мої читачі: українці лишилися українцями, а росіяни росіянами. Більше того, покинувши Радянський Союз, українці посилили своє українство, а росіяни «русскость».
Коли ми сьогодні бачимо на екранах своїх телевізорів різні міста світу, нас не залишає враження, що натовпи на вулицях Відня. Белграда, Брюселя та Києва, Берліна та Петербурга нерозрізненні те навіть взаємозамінні. Проте, це враження оманливе. Деякі риси народного характеру лишаються незмінними із століття у століття, не зважати на народний характер не можна, тим більше політикам.
У 1999 році світ переконався у цьому на прикладі, що так дороге обійшовся. Не вбачаючи іншого засобу покласти край розправам над мирним населенням Косова, Північно-Атлантичний альянс, як всі ми пам’ятаємо, вирішив продемонструвати режиму Милошевич; серйозність своїх намірів і розпочав бомбардування воєнних об’єкті] Югославії. У НАТО були впевнені, що бомбардування закінчаться ні пізніше, як через чотири-п’ять днів. Цього часу буде досить, щоб сер би зрозуміли: НАТО не жартує і не відступить від своїх вимог а оскільки Югославії нема чого протиставити могутності НАТО, то вона розважливо поступиться вимогам альянсу. Саме так, «раціонально» та «прагматично», вчинили б і американці, і англійці, і німці, італійці, і французи, та й всі інші члени цієї воєнної організації. Югославія ж повелась «нерозважливо», «нераціонально» та «непрагматично». Упертість диктатора підтримав практично весь сербський народ Бомбардування затягнулися на тижні, були потрібні гарячкові закулісні імпровізації, комбінації та торги, потрібна була човникова дипломатія (дужа стала в пригоді хитрість Чорномирдіна), аби якось-таки залагодити справу. В результаті — величезні, невиправдані жертви та руйнування, хаос на Балканах, головнокомандуючий силами НАТО у Європі тихо звільнений з посади. Важко висловлювати сумнів щодо добрих намірів альянсу, але він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна — не Росія», після закриття браузера.