Читати книгу - "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"

Тато повертався з роботи, а я, ніби між іншим, виходила йому назустріч, і відразу фіксувала характер настрою. Саме той. У животі починало млоїти. Зараз хтось неодмінно на нього наткнеться - чи Інна, чи мама. Я не хотіла цього. Я хотіла його розвеселити. Хотіла, щоб всі люди любили всіх інших людей. І тому я, хоч знала з досвіду, що найкраще зараз сховатися до своєї кімнати, майже не тямлячись, як на страту, простувала йому назустріч і невпевнено казала: «Тату, тільки не кажіть, що і сьогодні Ви забули принести мені з робота пластилін».

Тато на мить зупинявся, ніби роздумуючи, чи він мене любить, чи ні, а тоді різко, ніби згадавши, що зараз йому все до сраки, а це мале шмаркаченя - найбільше, відповідав: «Йди до сраки».

Звертав у кухню і мовчки жував вечерю, всоте перегортаючи книжку про Другу світову війну.

І я йшла до сраки. Млость перебиралася з живота в груди, я зачинялася в своїй кімнаті, тримаючи двері ногою, щоб Інна не заходила дивитися, чи я плачу. Весь світ тоді мені здавався сракою, де я приречена перебувати з татової волі. Так, ніби для того, щоб почати жити, варто тільки сказати нещасному: йди до сраки. Я лютилася сама на себе, прибігала на кухню, змахувала зі столу книжку про війну і кричала татові щось про гідність, право й елементарну повагу, про те, що він зненавидів мене першим, бо немовля, яке тільки народилося, не розуміється на нюансах людських взаємостосунків і не може саме почати раптом ненавидіти, - і тоді, коли я так викрикувала, я мріяла про удар, думала: ну коли нарешті він вдарить, ну вдар же, хіба ти не хочеш? А він хотів. Я бачила, що він може мене вдарити без сміху, дуже боляче і дуже серйозно, в його очах тоді сидів звір, якому неможливо пояснити, що для агресії повинна бути причина, що все на світі повинно мати причину, звичайно, якщо світ не срака.

Мама відтягувала мене з кухні, а тато йшов спати. Інна казала, що я не повинна так з ним поводитися. Розповідала, як одного разу він зайшов до ванни, коли Інна була зовсім голісінькою. Я собі це уявляла. Тата і голу Іннину задницю. Потім пробувала уявити татовий пеніс і те, як мама за нього тримається. Плакала від неймовірного жалю до себе. Розглядала географічну мапу світу на стіні. Географічну мапу світової сраки. Ти якось сказав мені, що Чумацький Шлях - це срака всесвіту. Ти помилився. Коли тато посилав мене до сраки, він точно не мав на увазі зірки.

Сьогодні минуло два тижні, як я перестала боятися самотності. В цьому мені допоміг ти.

Покинувши мене.

Самотнім нема чого боятися залишитися без нікого.

Ще донедавна я думала, що ти будеш моїм першим, постійним і єдиним. Що смішна мрія, якою хворіють усі дівчата, в мене стане правдою, адже ми мали вмерти в один день і на одній подушці. І, можливо, ще все буде саме так, ти ще можеш бути моїм першим, постійним і єдиним, але тепер, коли я перестала боятися самотності, мені все одно - з ким самотньою бути.

І ось тато - великий вісімдесятикілограмовий невдаха у джинсовому костюмі, в туфлях і дерматиновій кепці, який біжить мені назустріч, бо вперше має що сказати. Його Люд(мил)и мирно покояться у глибокому урвищі зморшки між очима. Він міг би сказати мені: ну як, Лізуню, обламалася? Але натомість каже, що я ще можу врятувати світ. Ніхто не пожаліє мене і ніхто не буде терміново промивати мій шлунок від надміру антидепресантів. Ніхто не буде мене потішати майбутнім щастям ті решту п’ятдесят років, які мені ще заготовано прошвендятись. Ти самотня аж до посіріння. Сьогодні ти скажеш собі, що все буде добре, і незабаром, дуже швидко, може, наступного четверга, ти скинеш з себе цей камінь, але мине ще якихось п’ятдесят років, поки той камінь зволить скотитися з тебе сам.

- Дружини навколо нас, - каже тато, - ми маємо право ніколи їх не залишити. Нас розстріляють за кілька кроків зайвої свободи. Наша свобода - це список наших обов’язків.

- Вибач, що я вдарив тебе в лице, - каже тато, наливаючи собі й мені повні чарки горілки. - Я просто знаю, що з того і так нічого не вийде.

- Адюльтери навколо нас, - каже мій тато, - вічні поразки у боротьбі з дружинами і їхнім спокоєм. Тільки блохи мають право перескакувати з однієї голови на іншу.

Мій п’яний тато плаче в мене на колінах. Після цього він уже ніколи не зможе дотягтися до мого кам’яного обличчя. Йому з лишком вистачило одного удару, щоб туди заглянути.

Мама регулярно ходить до церкви. Регулярно, кожної неділі, пече пиріжки з сиром, регулярно підливає вазони в моїй кімнаті, регулярно пере мої майки і капрони. Вона доглядає мене як каліку. Дає три рази на день їсти. Здіймає телефонну слухавку швидше, ніж я почую дзеленчання апарата. Допитується, де я буваю, що роблю вдень, які книжки зараз читаю, і, підозрюю, сама тихцем переглядає кожну з них. Щоб знати і запобігти кожній, народженій у моїй голові, новій думці. Щоб досконало вивчити мікрофлору мого теперішнього перебивання. Якби мама могла, вона одягнула б на мене гамівну сорочку і прив’язала б мої ноги до ліжка, тільки щоб могти абсолютно мене контролювати, їй менше завдавало б клопоту годувати мене з ложечки, щопівгодини водити мене в туалет і підмивати мене, ніж терпіти постійну підозру моєї з ним зустрічі.

Іноді я помічаю, що вона плакала, але мені не хочеться обійняти чи заспокоїти її. Хочеться пройти повз неї і її трагічне занепокоєння. Хочеться дивитися тільки на її тулуб ззаду. Не бачити її стурбованого погляду. Не усміхатися до неї, не вдавати, що все гаразд, що нічого такого не ставалося, що я ще ніколи не бачила голого чоловіка і мені, як завжди, всього лиш десять років.

Мама постійно до мене говорить, але я не реагую. Мені приємно вдавати перед нею ідіотку. Хвору на голову інтелектуалку. Вередувати, наказувати їй у побутових дрібницях і спостерігати,