Читати книгу - "Останнє бажання"

— Ти вибрав,— сказала вона.— Ти впевнений, що вірно?

— Тут не буде другого Тридаму,— насилу сказав Геральт.

— І не було б. Стегобор висміяв мене. Сказав, що я можу перебити весь Блавікен і додати кілька найближчих сіл, але він все одно з вежі не вийде. Чого так дивишся? Так, я обдурила тебе. Я все життя обманювала, якщо це було необхідно, заради чого ж робити виняток для тебе?

— Іди, Ренфрі.

— Ні, Геральте,— розсміялася вона і швидко вихопила меч.

— Ренфрі.

— Ні, Геральте. Ти свій вибір зробив, тепер моя черга.

Одним ривком вона зірвала спідницю зі стегон, закрутила нею в повітрі, обмотуючи матеріал навколо лівого передпліччя. Геральт відступив, підняв руку, склавши пальці в Знак. Ренфрі знову засміялася, коротко, хрипко.

— Дарма, білоголовий. Це мене не бере. Тільки меч.

— Відійди, Ренфрі,— повторив він.— Відійди. Якщо ми схрестимо мечі, я … Я вже не зможу …

— Знаю,— сказала вона.— Але я … Я теж не можу інакше. Просто не можу. Ми є те, що ми є. Ти і я.

Вона рушила на нього погойдуючись, легким кроком. У правій руці, випрямленій і відведеній убік, поблискував меч, лівою вона волокла спідницю по землі. Геральт відступив на два кроки.

Вона стрибнула, махнула лівою рукою, спідниця злетіла в повітря, слідом за нею, заслонений матеріалом, блиснув меч. Короткий удар. Геральт відскочив, тканина його навіть не зачепила, а клинок Ренфрі ковзнув по його мечу, він машинально захистився серединою клинка, зв'язав обидва мечі коротким обертанням, намагаючись вибити у неї зброю. Це була помилка. Вона відбила його вістря і відразу на напівзігнутих, погойдуючи стегнами, вдарила, цілячись в обличчя. Геральт ледве встиг парирувати удар, відскочив від падаючої на нього тканини. Закружляв, уникаючи меча, що миготів у блискавичних ударах, знову відскочив. Вона налетіла на нього, кинула спідницю прямо в очі, вдарила зблизька з півоберту. Він відхилився, вивернувшись зовсім поруч з нею. Вона знала ці прийоми. Розвернулася одночасно з ним і, майже торкнувшись його, так що він відчув її дихання, проїхала йому лезом по грудях. Біль різонув його, але він не збив темпу. Розвернувся ще раз, в протилежний бік, відбив клинок, що летів до його скроні, зробив швидкий фінт і випад. Ренфрі відскочила, нахилилася для удару знизу. Геральт, присівши у випаді, блискавично рубонув її знизу, самим кінчиком меча, через відкрите стегно і пах.

Вона не крикнула. Упала на коліно і на бік, відпустила меч, вп'ялася обома руками в розсічене стегно. Кров поштовхами запульсувала між пальцями, струмочком стікаючи на прикрашений пояс, на лосині чоботи, на брудну бруківку. Натовп, втиснутий у вулички, заворушився і заволав.

Геральт сховав меч.

— Не йди,— простогнала вона, скручуючись у клубок.

Він не відповів.

— Мені … холодно …

Він не відповів. Ренфрі знову застогнала. Кров верткими цівками заповнювала ямки між каменями бруківки.

— Геральте… обійми мене.

Він не відповів.

Вона відвернулася і завмерла, притулившись щокою до каменів. Кинджал з дуже гострим лезом, який вона до того приховувала своїм тілом, вислизнув з її мертвіючих пальців.

Пройшла хвилина, що здалася вічністю. Відьмак підняв голову при звуці палиці Стрегобора, що стукала по бруківці. Чарівник швидко наближався, обходячи трупи стороною.

— Ну бійня!— засопів він.— Бачив, Геральте, усе бачив у кристалі…

— Неймовірно,— похитав він головою.— Сорокопудка мертва. Абсолютно.

Геральт не відповів.

— Ну, Геральте,— випростався чарівник,— іди за возом. Візьмемо її до вежі. Треба зробити розтин.

Він глянув на відьмака і, не дочекавшись відповіді, нахилився над тілом.

Хтось, незнайомий відьмаку, що сидів усередині нього, стиснув руків'я меча, швидко вихопив його з піхов. «Тільки торкнися її, чаклуне,— сказав той, кого відьмак не знав.— Тільки торкнися її, і твоя голова опиниться на бруківці».

— Ти що, Геральте, здурів? Та ти поранений, у шоці! Розтин — єдиний спосіб дізнатися…

— Не торкайся її!

Стрегобор, бачачи занесений над ним меч, відскочив, змахнув посохом.

— Добре!— крикнув він.— Як хочеш! Але ти так ніколи і не дізнаєшся! Ніколи не будеш впевнений! Ніколи, чуєш, відьмаче!

— Геть!

— Як хочеш,— маг повернувся, вдарив палицею в бруківку.— Я повертаюся в Ковир, ні на мить не затримаюсь в цій дірі. Пішли зі мною. Не залишайся тут. Ці люди нічого не знають, не розуміють, вони тільки бачили, як ти вбиваєш. А ти вбиваєш огидно, Геральте. Ну, пішли?

Геральт не відповів, навіть не глянув на нього. Прибрав меч. Стрегобор знизав плечима і швидко відійшов, ритмічно постукуючи палицею.

З натовпу полетів камінь, вдарився об бруківку. За ним просвистів другий, біля самого плеча Геральта. Відьмак, випроставшись, підняв обидві руки, виконав ними швидкий рух. Натовп зашумів, камені посипалися густіше, але Знак відкидав їх убік — вони пролітали повз ціль, котру оберігав невидимий, обтічний панцир.

— Годі!— Гаркнув Кальдемейн.— Кінчайте з цим, дідько …

Натовп загудів, як хвиля прибою, але каміння перестало літати. Відьмак стояв нерухомо.

Війт підійшов до нього.

— Це,— сказав він, широким жестом вказуючи нерухомі тіла, що валялися на площі,— все? Так воно виглядає — Менше Зло, яке ти вибрав? Ти зробив уже все, що вважав за потрібне?

— Так,— насилу, не відразу відповів Геральт.

— Твоя рана серйозна?

— Ні.

— У такому разі йди звідси.

— Добре,— сказав відьмак. Він ще хвилину постояв, уникаючи погляду війта. Потім повільно, дуже повільно повернувся.

— Геральте!

Відьмак озирнувся.

— Не повертайся сюди ніколи,— сказав Кальдемейн.— Ніколи.

Голос розуму – 4

— Поговорімо, Іоле.

Мені необхідна ця розмова. Кажуть, мовчання — золото. Можливо. Не знаю. Принаймні, своя ціна у нього є.

Тобі легше, так, не заперечую. Адже ти добровільно обрала мовчання, ти зробила з нього жертву своїй богині. Я не вірю в Мелітеле, не вірю в існування інших богів, але ціную твій вибір, твою жертву, ціную і поважаю те, у що ти віриш. Бо твоя віра і посвята, ціна мовчання, яку ти платиш, зроблять тебе кращою, достойнішою. Принаймні, можуть зробити. А моє невір'я не може нічого. Воно безсиле.

Ти питаєш: у що я, в такому випадку, вірю?

В меч.

Бачиш, у мене їх два. У кожного