Читати книгу - "Мальва Ланда"

Він розлігся собі на постелі, мов кабанчик, і сказав:

— А тепер робіть зі мною усе, що вам заманеться!

— Ах, ви підступний! — застогнала Фрузя. — Ви мене обманули.

Очі її при цьому прикипіли до Бумблякевичевого скарбу, що стирчав, наче пагін лотосу, і ледь-ледь колихався, можливо, від Фрузиного подиху. Обережно, мовби боячись його наполохати, Фрузя торкнулася пальчиками набубнявілого пупляха і сказала:

— Так, се він… се він…

— Хто? — спитав Бумблякевич ліниво.

— Я впізнала тебе! Се ти!

Бумблякевич навіть підвів голову:

— До кого це ви промовляєте?

— До Князя Мороку! Я впізнала його! Князю мій! Прийшла-м до тебе вклонитися і припасти до стіп твоїх, чекаючи на благословіння твоє, о Совершенний! О, князю моїх снів і марев! Господарю моїх темних пліснявих льохів, що бережуть зачакловані скарби! Чугайстре моїх кошлатих нетрів! Зглянься над моєю непорочністю, ввійди у мене, мов ніж у хліб, покрай мене на плястерки, посічи мене дрібно-дрібнесенько і спожий на славу собі!

Бумблякевич подумав, що цілком слушно встиг заховати ножа, бо хтозна, чи в запалі Фрузя й справді не забагне, аби її четвертували.

— А тепер я заграю на саксофоні, — сказала Фрузя і, припавши вустами до прутня, тоненькими пальчиками так спритно забігала по ньому, що Бумблякевич таки видобув зі себе глибокий сексофонний стогін.

Заплющив очі і враз побачив цілий тлум школярок, що обступають його, хихочуть і задирають перед ним спіднички, декотрі, сміливіші, цілують його то там, то тут, дозволяють його рукам проникати у сутемінь їхніх тілець. Та недовго бавили його школярки, на зміну їм прийшли дупасті невільниці Сходу — чорні, жовті, кавові, помаранчеві й мармулядові. Їхній танок був шалений, але нетривалий, вітер розвіяв невільниць, наче пелюстки барвисті. І от зостався він сам на сам із Фрузею, тепер вона зайняла його уяву.

Це вперше торкнулися його жіночі пальці, вперше чиїсь уста і язик мандрував складками його тіла, теплим диханням розігріваючи крижини Антарктиди — вони сповзали із нього, сповзали тихо й мовчазно, полишаючи по собі лише пухирці гусячої шкіри і пульсування живчиків… Що вона чинить із ним? Сама ж бо ще блукає навпомацки, підкоряючись тільки інстинкту.

Десь високо вгорі кружляли рожеві пелюстки. Деколи йому вдавалося в них упізнати котрусь панну, викохану його ж таки фантазією, а, може, навіть зачути ридання і зойк… Бумблякевич лагідно всміхнувся пелюсткам і прошепотів: «Я кохаю вас… Прощайте…» У відповідь пролунало ще жалібніше ридання…

Панна Фрузя відкинулася на спину, і все її тіло обійняла судома. Бумблякевич став на коліна над нею і, коли вона розвела ноги, то спалахнуло йому в очах золоте руно. І побачив вузенький причал, до якого прямували кораблі з цілого світу, вантажені імбиром, цинамоном, перцем кайєнським, ваніллю й дактилями.

Вітрила шовкові, прозорі мов крильця метелика, вітрила тонюські, мов майточки школярок, з гербом, що здалека нагадує щит і меч, а зблизька — піхву кудлату і прутень. Теплі вітри зизоокі приносять запах лаванди і мира, дим кадильний пливе над головами і закручується вгорі у велетенське сизе: «О-о-о-о!»

Лежать вони в заметах постелі, наче на дні струмка — довге волосся, мов лінії спраги, розбігається навсебіч. Білі терни палахкочуть в узголів'ї, і розпач долоні, котра вітає військо, викуте зі снігу — йде воно й дзвонить латами в місячнім сяєві. Окрики й порскання коней…

Тіла їхні сплетені, мов пальці, вітер несе їм в обличчя біле пелюстя терну, збите кулями. Довкола йде бій, війська наступають, в'язнучи у снігах, заплутуючи ноги в кущах. Все тепер понад ними — цілий світ і сніги, і постріли крови, і стогін поранених, і переможні сальви, і металевий зойк… Усе понад ними, а вони на самому дні, в імлі, в намулі, в мушлі, в склі… До них стікають струмочки крови згори, або це не кров, а руде волосся, відсічене мечами.

Усю постіль хурделить і метляє, лунає заглушливе скрипіння, мовби хто пиляє велетенського сухого дуба, пилка ячить і сковилить, наче поранене звірятко. Здається, ось-ось ліжко під ним розсиплеться на дрібнесенькі друзки, покій, розгойдавшись упаде колодою карт і поховає їх під собою разом зі снігом і всіма арміями, котрі тут розвернули свої бойові шереги…

Аж ось таки гримнуло якесь гарматне ядро, і вибух струснув цілим світом довкола, обоє коханців гугупнули з ліжка і тут нарешті розплели обійми з голосним стогоном.

— Ге!., ге!., ге!., ге!.. — видихав гаряче повітря Бумблякевич.

— Е!.. є!., є!., є!.. — вторила йому Фрузя.

А тут і світ вирівнявся, і стіни виструнчилися, а всі речі у кімнаті чемно зайняли свої місця.

— Боже, що ти зі мною зробив! — зітхнула Фрузя. — Щоб я тепер коли-небудь з клаком? Ніколи в житті.

Вона рішуче вхопила вазу, вийняла квіти і пішла до лазнички. Клак гірко ридав. Але це йому не допомогло. Він виплюснувся до мушлі разом з водою і помчав за течією звичними руслами каналізації.

Бумблякевич упав на ліжко і відчув, що його починає зморювати сон. Одначе Фрузя і не думала це помічати. Вона примостилася біля нього по-турецьки і спитала:

— Тепер, після того всього, що між нами було, я не знаю, як тебе називати, коли ми зостаємося на самоті. На прізвище не пасує, «шановний пане» — смішно. Яке твоє ім'я?

— Що в імені моїм? Се тільки звук, луна…

— Тоді дозволь тебе називати Бумбликом. Добре? У тебе мусить бути якесь пестливе ім'я. Коли мені ще захочеться з тобою… хи-хи… то я скажу: «Бумблику! Давай побумбляєм!»

— Одного не можу збагнути. Як тобі вдалося зберегти цноту, кохаючись із клаком?

— Ах, та чи ти не розумієш, що то була тільки гра? Який із клака коханець? Він тільки скубоче, пестить, дуріє там усередині, а від цього моя цнота аніскілечки не страждає.

— А я, між іншим, переживав за тебе, коли ми вирушили на лови. Важко було повірити, що така зваблива панна зберегла досі цноту. Ану ж, думаю, одноріг її уб'є!

— Ну, що ти, якби я не була цнотлива, то ніколи б і не вирушила на лови. Хоча, правду кажучи, мала деякі сумніви. Клак-клаком, а все ж таки я отримувала насолоду.

— Що то була за історія з Мальвою і однорогом?

— Звідки ти про неї знаєш?

— Від князя.

— І що тебе цікавить?

— Чи було щось між ними. Між Мальвою і однорогом.

— Авжеж, що мусило бути. Ніскілечки не сумніваюся. Чого б то вона раптом відмовилася брати участь ловах? Та, правда, це не був простий одноріг, а якийсь їхній