Читати книгу - "Чорний обеліск"

— Акробатка.

— Он як, акробатка! Акробатки здебільшого пристойні. А вона часом не співачка?

— Ні. Справжня акробатка. Робить сальто, стоїть на руках і звивається, як змія.

— То ви її добре знаєте. Вона хотіла щось купити?

— Ще ні.

Фрау Кроль сміється. Скельця її окулярів виблискують проти сонця.

— Любий мій Людвігу, — каже вона, — ви навіть не уявляєте собі, яким безглуздим здасться вам теперішнє вашо життя, коли вам стукне сімдесят.

— В цьому я ще не дуже впевнений, — заперечую я. — Тобто воно й тепер уже здається мені досить безглуздим. А що ви думаєте про кохання?

— Про що?

— Про кохання. Небесне й земне?

Фрау Кроль весело сміється:

— Про це я вже, слава богу, давно забула.

Я сиджу в книгарні Артура Бауера. Сьогодні він має платити мені за уроки, які я даю його синові. Артур молодший скористався нагодою і, замість привітання, підклав мені на стілець дві кнопки. Я б за такий вчинок залюбки ткнув його тупе обличчя в акваріум із золотими рибками, що прикрашає плюшевий салон, однак мушу стримуватись, інакше Артур старший не заплатить мені, і Артур молодший знає це.

Артур старший — низенький чоловік з гострою борідкою і жвавими очима.

— Отже, йоги, — весело каже він, підсуваючи мені купу книжок. — Я тут відклав для вас усе, що в нас є. Йоги, буддизм, аскетизм, чревовіщання… Ви хочете стати факіром?

Я кидаю на нього сердитий погляд. Ще один стрілець, котрий цілиться в моє розбите серце. Але з твоїм дешевим зубоскальством я справлюсь, ти не Георг!

— В чому зміст життя, пане Бауер? — суворо питаю я.

Артур очікувально дивиться на мене, як пудель.

— Ну?

— Що ну?

— Де сіль? Ви ж розповідаєте якийсь анекдот?

— Ні,— холодно відповідаю я, — це анкета для спасіння моєї молодої душі. Я звертаюся з цим запитанням до багатьох людей, особливо до тих, хто мусить знати відповідь.

Артур перебирає пальцями бороду, як струни арфи.

— Ви що, серйозно серед понеділка, в робочий час, морочите людей отакими безглуздими запитаннями та ще й відповідь на них хочете мати?

— Авжеж, — відповідаю я. — Мерщій кажіть свою думку! Отже, ви теж не знаєте! Ви, незважаючи на всі свої книги!

Артур пускає бороду і хапається за волосся.

— Боже, чим люди клопочуться! Обговорюйте такі речі в своєму клубі поетів!

— В клубі поетів цим запитанням тільки надають поетичної форми. А я хочу знати правду. І хочу ще знати, для чого я існую і чому я не черв’як?

— Правду! — бурчить Артур. — Правда годиться хіба що для Пілата. А мені вона ні до чого. Я книгар, чоловік і батько, і цього мені досить.

Я дивлюсь на книгаря, чоловіка й батька. На правій щоці в нього вискочив прищ.

— Отже, цього вам досить? — різко кажу я.

— Досить, — рішуче повторює Артур. — Часом навіть забагато.

— А в двадцять пять років рам цього теж було досить?

Артур витріщає на мене свої голубі очі.

— В двадцять п’ять років? Ні, тоді я ще чимось хотів стати.

— Чим? — з надією питаю я. — Людиною?

— Власником книгарні, чоловіком і батьком. Людиною я й так був. А от факіром — ні.

Завдавши мені такого нікчемного удару, він запобігливо поспішає назустріч дамі з пишними обвислими грудьми, яка просить роман Рудольфа Герцога. Я нашвидку перегортаю книжки про щастя аскетизму і відкладаю їх набік. Удень людина значно менше схильна до таких речей, ніж уночі, на самоті, коли їй не залишається нічого іншого.

Потім я підходжу до полиці з книжками про релігію й філософію. Вони — гордість Артура Бауера. Тут у нього зібрано майже все, що людство за кілька тисячоліть передумало про зміст життя. Отже, за якихось там кількасот тисяч марок можна мати вичерпну інформацію про це — власне, навіть за менше, десь за двадцять чи тридцять тисяч марок, бо коли зміст життя хтось здатен пізнати, то для цього досить однієї книжки. Але де вона? Я оглядаю полиці вздовж і впоперек. Відділ надто великий, і це мене раптом приголомшує. Скидається на те, що з правдою і змістом життя поводяться, ніби з рідиною для волосся: кожна фірма хвалить свою, як найцілющішу, але Георг Кроль, котрий перепробував кожну з них, все одно лисий, і це йому треба було знати з самого початку. Коли б якась фірма мала рідину, від якої справді росло б волосся, то вона була б єдиною, а всі інші давно б збанкрутували.

Бауер повертається.

— Ну, щось знайшли?

— Ні.

Він помічає відкладені набік книжки.

— Значить, перехотілось бути факіром?

Замість того щоб поставити на місце невдалого дотепника, я відповідаю:

— Книжки взагалі нічого не варті. Коли побачиш, що тут у них понаписувано і що, незважаючи на це, робиться на світі, то мимоволі спадає на думку, що, крім меню у «Валгалі» та сімейних повідомлень у щоденній газеті, нічого не слід читати.

— Як так? — трохи злякано питає книгар, чоловік і батько. — Книжки дають людині осєіту, це кожному відомо.

— Справді?

— Звичайно. Що ж інакше робити нам, книгарям?

Артур знову біжить до прилавка. Якийсь чоловік з коротко підстриженими вусами просить книжку «Непереможена в окопах». Зараз, у післявоєнні роки, на неї дуже велика мода. Один із безробітних генералів доводить у ній, що німецька армія на війні до самого кінця здобувала перемоги.

Артур продає подарункове видання в шкіряній обкладинці з золотим обрізом. Вигідний продаж заспокоює його, і назад він повертаєтеся в доброму гуморі.

— Може, щось із класики? Звичайно, антикварне.

Я хитаю головою і мовчки показую на книжку, яку знайшов серед виставлених на столі. Це «Людина в товаристві»— короткий довідник гарних манер на всі випадки життя. Я терпляче чекаю неминучих банальних жартів щодо факірів-джентльменів тощо. Однак Артур діловито каже:

— Корисна книжка. Її слід було б видати масовим тиражем. Ну гаразд, тепер ми розрахувались?

— Ще ні. Я хочу взяти ще й оце, — кажу я, піднімаючи вгору тоненький томик — «Бенкет» Платона. — Ця річ мені теж до вподоби.

Артур підраховує в думці.

— Не цілком точно, але хай буде. Порахуємо «Бенкет» як антикварну книжку.

Я прошу загорнути довідник у папір і перев'язати шпагатом, бо нізащо на світі не хотів би, щоб мене хтось застукав із цією книжкою. Але все-таки я вирішив увечері прочитати його. Трохи глянцю нікому не зашкодить, а в мене ще сидять у голові Ернині образи. Ми на війні досить-таки здичавіли, а сьогодні грубі манери може собі дозволити тільки той, у кого є товстий гаманець, щоб прикрити їх. А в мене його