Читати книгу - "Фройд би плакав"

– Красива історія. Можемо повторити… Краще, Марло, вбити вже тебе, ніж відпустити до Непалу… – Марла ніколи не розуміла в таких випадках, жартує він чи ні. Зрештою, вона вже давно не жила бінарними опозиціями.

– Ну, в кожному разі це якось естетичніше, ніж приковувати наручниками до ліжка і тримати отак зо два тижні. Чомусь у таких романтичних історійках момент ходіння в туалет, судно і запах немитого тіла соромливо замовчується. інша річ – плитою в голову. Червона кров, пурпурні мізки посеред троянд на сірому камінні. Хоча, це попса.

– Тобі усе попса. Злобна контркультурниця, – Ілля знову повернув не туди, захопившись Марлиними теревенями. – Ну і де ж ми тепер?

– Не знаю, в мене – топографічний кретинізм, я ж попереджала, – вмила руки Марла.

– От фак, у нас тут вода кипить в насосі. 170 градусів… Чорт, треба зупинятися.

Із відкритого капоту валив густий нездоровий дим. Шум кипіння антифризу нагадував шипіння колонок «Marshall» перед тим, як вибухнути. Ілля долив у роздерту помпу рештки ясно блакитної рідини.

– Як сльози світу, – Марла притулилася лобом до зимного вікна.

– Ну, з Богом, – Ілля зачинив дверцята. Авто рушило.

– А прикинь, ми зараз помремо. Ти потрапиш у рай. а я – в пекло. Фе, ти чуєш, як смердить?

– Чим смердить – раєм чи пеклом?

– Паленою помпою смердить. Думаєш в раю хтось палить помпи?

– Ну от, скоро википлять рештки води і все вибухне нафіг. 118 Але нам нічого не буде.

– Ага, я теж вірю в потойбічне життя. Пошпацируємо попід, руку чорним тунелем до білого світла.

– Гм, підемо туди разом… – Іллю явно дуже гріла можливість такого сценарію. Зрештою, Марла також навряд чи про щось шкодувала б. Коли маєш лише себе і свою свободу, а не маєш хати, дітей, прив'язаності до служби, маєш любов і багато дериватів тієї любові, маєш відречення вкупі з колючим теплом у кінчиках пальців, маєш відповідальність, але не маєш жодного зобов'язання – помирати легко будь-якої миті. Марла від смерті могла лише набути. Набути досвіду смерті.

– Уявляєш, через дві хвилини ми стоїмо серед білого світла, – провадив далі Ілля, – і нас хтось жорстоко розводить. От вам, каже, маєте двоє дверей, одні – до пекла, другі – до раю.

– Ага, а насправді і перші, і другі – до пекла. Дуже дотепні в Бога жарти.

Та ні. Або взагалі кажуть: вибирай, чувак: або вона йде в рай, а ти в пекло, або залишаєтеся разом, але йдете до пекла.

– І тоді я скажу: дядю, ану подивіться, отам – пташечка! і затягну тебе до раю. Ну, хіба ж не геніально? Стовідсотково спрацьовують лише найтупіші найобки.

І Марла натхненно всіх найобувала. Робила це виважено-професійно й екстатично-аматорськи. Найобувала тих, кого любила, щоб не завдати їм болю, і найобувала тих, кого не любила, щоби пізніше зробити їм боляче. Останнє вона мимоволі робила красиво. Садила всюди квіти зла, гедоністично відслідковувала їхні молоденькі парості, кохала їх і в слушну мить блискавично зрізала гострими ножицями. Марла жила в потоках чогось далеко не власного, а втім, відчувала себе їх невід'ємною складовою.

Оm Mani Padme Hum

Літак до Делі жахливо затримувався. Через приїзд російського президента. Марла вже встигла скупити майже все кампарі в бориспільському дьюті-фрі і посадити акумулятори в плейєрі. Встигла подзвонити Іллі й сказати:

– Який мудак ваш президент. Через нього я тут тупезно втикаю.

Встигла позлитися і дописати парочку пісень. Встигла, врешті, дочекатися запрошення на посадку – будь-яке втикалово в житті скінчається, як і саме життя.

А от пики бицюганів совкодупих вічні… – Марла щосили посміхалася стюардам «Аеросвіту», соломоволосим короткостриженим пупсам-переросткам підкиївської склепки.

Місце Марли було коло аварійного виходу. Тепер уже була її черга уявляти, як, у випадку катастрофи, панічним смердючим потоком (бо ж із того жаху люди стовідсотково гуртом ходитимуть під себе) пасажири боїнга валитимуть, шпортаючись об її новенькі зеленаві черевики. Поворушила пальцями ніг. Шкода черевиків, блін.

Але фенозипам – ніззя фор ева.

– Піть желаєтє? – (Ну якою ж мовою можуть розмовляти малоросійські авіалінії?)

– Кров твою, хохол позірний! – Крізь зубату посмішку процідила Марла. Хохол собі подумав, що Марла хтіла кави, і налив чогось гарячого і темного. Хохол, на відміну від українця, в камській своїй паплюжості завжди знаходить загальноприйнятий вихід. Все давольни, все смєются.

Політ мав би тривати шість годин.

– Всього-на-всього! За шість годин я дивитимуся в світлі Х'ялмарові очі, проставивши собі опцію автозаміни… М-да.

…А я собі схильна до авто замін.

Для мене життя це тупий кокаїн.

Але літак ніяк не міг зайти на посадку в Делі. Абсолютно негодні умови (важко їх назвати просто несприятливими погодніми).

– Don’t worry? We have enough fuel [29]! – оголосив капітан пасажирам.

– Сподіваюся, це не будуть його останні слова, – позіхнула Марла, – зазвичай останні слова пілота це: «Ну всьо. Піздєц».

Марлі вже вистачило часу на розсилку телепатичних повідомлень всім, кого вона любила і кого зовсім навпаки («А ви більше не будьте такими уйобками!»), а літак усе кружляв і кружляв над Нью-Делі.

– Цікаво, чи можлива аварійна посадка на священні води Гангу?

Чомусь першою річчю, яку би Марла ухопила, вистрибуючи з літака, була літрова пляшка яскраво-червоної випивки. Хоча, певно, розумніше випити її просто тут. У салоні починався істеричний чоловічий сміх. Сміялися жлоби-стюарди. Певно, вже знайшли в аптечці необхідні речовини. Марлі, дивлячись на них, хотілося срати і було дуже сумно. Чи то пак, просто нудно.

– Хоч би вже ЩОСЬ сталося. Де екшн?! Вистачить палива-вистачить палива… То піздяч до Лас-Вегасу, мудак в пілоточці! Хоча й бабла у мене – не сильно розгуляєшся…

Турбулентність. Такі парфуми були в Марлиної мами, такий бестселер видав конвеєр Кінга і такого явища страх як боявся Чікін із мультика «Cow and Chiken» [30], що його Марла часто називала «Cow and Kitchen» [31]. А ще в абсолютно всіх мовах вона плутала «рис» і «сир».

– Ну й про що я думаю, коли же вшистко поєбане?! – Марлі було нудно через край.

– Кастрат-політ. Жоднісінького натяку вам на кінець… Ой дарі-дарі-дарі-де, ой дарі-дарі-Дерріда! – вже ледь не на повну гучність співала Марла на своєму Еmergency Ехit [32] місці. – Атаки символічно було би склеїти ласти в епіцентрі сансари, ги… В небі, поміж чужої паніки і своїх двох чоловіків, коли один із них спровадив тебе в це