Читати книгу - "Відродження Нації"

* * *

О 5-ій год. Народній Дім переповнений. Величезна густа юрба лишається на вулиці. Не всі делеґати з синіми картами попадають сюди, а тим, хто хотів би бути присутним яко публіка, відмовляють:

— Добродію! Нема ні одного місця. Ось повірте-ж.

І, дійсно, нема ні одного місця. Театр з низу до гори залитий народом—салдати, офіцерство, матроси. Одна суцільна маса, густо збита. Коли зі сцени глянеш на галерею й инші верхні місця, бачиш чорніючу купу народу. Коли глянеш у партер — одне солдатське людське обличчя. На сцені презідія. Голова Винниченко. Він досвідний, умілий голова, — спокійно й уміло проводить сим, незвичайним з огляду на скількість народу вічем. Послух голові, дісціпліна — взірцеві. Але й тут настрій напружений. Ухвалюють, що буде віче, а з'їзд відкриється в понеділок рано в городськім театрі.

— А дадуть театр? — питає хтось.

Його сусід усміхнувся й не відповів нічого.

На сцені один з перших ораторів віча — людина в салдатській формі. Оратор починає говорити, але не знає добре української мови. Чуються бурхливі протести. Від бесідника домагаються пояснень: хто він? Він пояснює: він почтово-телеґрафічний урядник, родом з катеринославської ґубернії; просить вибачення, що умови життя були такі, що він забув свою рідну мову. У відповідь несуться палкі оклики. Віче ухвалює: Хай говорить, як може, як уміє!...

Про що говорили на вічу? Про автономію.

— А чи буде з'їзд? — запитує бесідник. У відповідь — бурхливі оплески.

— Ось і відповідь! — закінчує бесідник.

— Керенський не міг заборонити з'їзду!

— Попросіть Керенського, — хай він сам прийде сюди, хай почує від нас, чого нам треба!...

— Ми вільний народ! І ні Керенському, ні Тимчасовому Правительству, себто російському народові й нікому иньшому не вдасться спинити вільний народ!...

— Як народ захоче, так і уладить своє життя!...

Один з делеґатів докладно оповідає, як трудно, було йому дістатися до Київа на з'їзд: усюди робили перепони, на кождій станції пропонували вернутися назад.

— Лекше було мені в Карпатах наступати, — говорить офіцер, — ніж приїхати зі Пскову до Київа.

А коли одну ґрупу спинили в однім місці й бесідник спитав їх, чи їдуть вони дальше, отримав відповідь:

— Часу не гаємо, їдемо в Київ!

— Отже з'їзд повинен відбутися. Се не буде дезорґанізацією. Дезорґанізація буде тоді, коли з'їзд не відбудеться!...

— Розв'яжім українську справу тепер; вони запихають її то сюди то туди в ріжні кутки. Коли не розв'яжемо, — скажуть, що боїмося!...

* * *

Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін „Рафаїл” і сквапливо сипав звінкі дрібні звуки збір малих дзвонів. Уся площа, яка вже потонула в присмерках вечера, уявляла незвичайний вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її — від Софійського собору до Михайлівського монастиря. У самого пам'ятника Хмельницького відслужено молебень. Український полк гетьмана Богдана, як один чоловік, упав на коліна. Стала навколюшки й публіка. У сумраці блискала щетина сталевих баґнетів над головами вояків, що стали навколюшки...

А потім почулися пристрасні промови.

— Брати — Українці! Ви вже присягли раз... Присягнемо-ж ще, що без автономії нашої Неньки-України не вернемося до своїх частей!...

— Прясягайте-ж!

— Присягаємо! — й повтіря затряслося від однодушного оклику, що вирвався із грудей...

Гучно встали на ноги. Почулася в темноті команда й гучно стало переходити вояцтво. Полилася пісня:

— ... „докажем, що ми браття козацького роду”!

— ... „ще нам браття-козаки, усміхнеться доля”...

— ... „душу, тіло ми положим за свою свободу”...

На темнім небі засвітилися великі ясні зорі. Виразно відбивався темною бронзовою купою Богдан на коні з піднесеною булавою...

І здавалося, що тисячолітні київські вулиці смутно згадують якийсь давній-давній сон”...

РОЗДІЛ XI. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ПРОГОЛОШУЄ АВТОНОМІЮ УКРАЇНИ

1. Сінтез перейденого, імпульс до дальшого.

Відповіді з Петрограду не було. В останнє простягнену руку українства одкинено. Україна гула, гомоніла, хвилювалась і ждала рішучого, останнього, закінчуючого слова.

Те слово мало бути сінтезом перейденого і з його витворенням дальшого. „Дальше” повинно було мати коріні, основу в перейденому, в сущому й разом з тим новим, одсуваючим старе в минуле. Закінчуюче слово повинно було бути сказане в тому ж тоні високого піднесення, щоб не знизити, не прохолодити натхнення пробуджених мас. І разом з тим воно, це слово, повинно було спиняти дух руйнації, дух мстливого нищення, повинно було бути імпульсом до творіння, до творчої орґанізації пробуджених сил.

Таким закінчуючим словом, сінтезом і імпульсом до творчого „дальшого” був Перший Універсал Української Центральної Ради.

23 червня (н. ст.) 1917 року в одній із кімнат Педаґоґічного Музею відбулося засідання Комітету Центральної Ради, на якому в остаточному читанню було принято текст Універсалу.

І на цьому ж засіданню доручено було заступникові голови Центральної Ради В. Винниченкові негайно йти на засідання Військового З'їзду й оголосити принятий Універсал.

З яким нетерпінням, з якою згагою ждало українство того сінтетичного слова, можна судити по тій побожній, урочистій тиші, яка обхопила ввесь величезний театр, переповнений делеґатами й публікою, коли презідією З'їзду було оповіщено, що Центральна Рада має оголосити свій Універсал.

Увесь З'їзд підвівся й стоячи замер у чеканню.

І серед затаєного духу кількох тисяч людей залунали перші виразні слова української Державности:

2. Перший Універсал.

Універсал Української Центральної Ради до Українського Народу, на Україні й поза Україною сущого.

Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі.

Найкращі сини твої, виборні люди від сел, від фабрик, від солдатських казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам стояти й боротись за ті права та вольности.

Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не