Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Не сама, — суворо відповіла його супутниця, — але взагалі можна й так сказати. Хоча я не розумію цієї вашої пристрасті порівнювати все з усім. Навіщо в новому шукати риси старого?

— Щоб було не так огидно…

Субота знову згадав депутата, якого тягли молодики в чорному, — скривавленого, зі страшними очима, — і його пересмикнуло. Деякий час він з відразою розглядав молодиків, які тинялися всюди, — тепер вони нагадували йому якихось отруйних павуків.

Діана, відчувши його стан, махнула рукою, потягла геть.

Вони продовжували рухатися коридором, освітленим так кепсько, що дальший кінець губився в півтемряві, а можливо, і взагалі не було ніякого кінця. Хоча це навряд: усе повинне мати кінець, тим паче коридор — така вже московська архітектура. Проте чим далі вони йшли, тим більше Субота сумнівався в наявності цього кінця.

Нарешті не витримав:

— Ну й площі тут у вас!..

— Тільки заввишки чотири поверхи.

— А що, є ще в глибину? — здивувався Субота.

— Скоро сам побачиш, — загадково відповіла Діана, глянувши на годинник. — Обідній час, пора підкріпитися…

Глава 9

Обід

Обід виявився непростою і, відверто кажучи, карколомною справою. До того ж він був таким тривалим, що хоч відразу переходь до вечері.

Утім, головні дива почалися пізніше. Спочатку вони спустилися в підземну частину будівлі. І Субота, як і обіцяла Діана, побачив усе сам. Усе чи не все, але дещо справді побачив. Причому таке, про існування чого навіть здогадуватися не міг, незважаючи на бурхливу фантазію журналіста й літератора.

Униз їх відправив ліфт, на вигляд — звичайний, електричний. Коричневі панелі, сірі кнопки, подвійні двері — усе як скрізь. Щоправда, рухався він абсолютно безшумно, немов блідий привид, аїдова тінь. Тому неможливо було зрозуміти, чи їде цей ліфт куди-небудь, чи просто стоїть на місці. Якби Субота був у такому ліфті сам, його вхопив би напад паніки й клаустрофобії. На щастя, поруч були Діана і ліфтер. Так-так, справжнісінький ліфтер, як у незапам’ятні часи, — похмурий хлопець із відділу реалізації, тільки окуляри в нього були не з затемненими, а з дзеркальними скельцями. З них на Суботу дивилося подвоєне і моторошно викривлене його власне обличчя.

Приблизно через хвилину такої їзди (або стояння на місці) двері відчинилися. Діана зробила крок назовні, за нею з полегшенням викотився Субота. І застиг від несподіванки.

Перед ними сяяла вирізана в товстій крижаній стіні блакитнувата арка, розписана морозними візерунками, як палац Снігової королеви. Він торкнувся стіни пальцем — обпекло морозом. Без обману: справжня крига. Схоже, всередині стіни проходили невидимі труби з фреоном, не дозволяючи кризі розтопитися на калюжу.

За аркою була простора зала: жовті лаковані столики, крісла і м’які канапи, як у великому й дуже дорогому ресторані. Столики і канапи починалися просто біля входу й тяглися до самої естради, яка замикала собою залу — і всю перспективу.

Дивне відчуття охопило Суботу — щось у всій цій пишноті було небезпечне, ненадійне… Проте назустріч уже поспішав, мов бульдог, трясучи товстими щоками, Леонард — любитель південних красунь і коктейлів. Цього разу не в легковажних бермудах, навіть не в піджаку, а в чорному смокінгу з білими, як у пінгвіна, грудьми.

— Принцесо! — захоплено вигукнув він, з несподіваною витонченістю схиляючись перед Діаною. — Чи не обманює мене моя стара сітківка — ви й справді вшанували наш скромний спетаколе?

— Так, Леонарде, і, як бачиш, не сама, — трохи зверхньо відповіла секретарка.

— Уі, уі![4] — тарасконським поросям вискнув Леонард, очі його спалахнули непідробним захватом. — Бачу, вотр альтес,[5] мав честь бути відрекомендованим. Чарівний молодик, цілком у вашому дусі! Схвалюю всією душею, всім тілом — аж до спинного мозку…

Субота не зрозумів, про кого мова, озирнувся — чи не стоїть позаду хтось інший? Будь-що він ладен був думати про себе, тільки не «чарівного молодика». Однак Леонард дивився просто на нього, кивав заохочувально: мовляв, так і є, ніякої помилки: якщо чарівний, то ми так і кажемо!

Проте Діана не підтримала грайливого тону, скривилася.

— Легше на поворотах, любий. Це тобі не якийсь там хлопчисько, він… Словом, скоро дізнаєшся.

І повела Суботу просто до естради. Церемоніймейстер кинувся слідом, тихо бурмочучи:

— Я, здається, здогадуюся, міа синьйора, супоре, капіско[6]… Чи не він наш новий барбатос? Пора, давно пора… Попереднього поглинула безжальна безодня, а тепер ми як діти в трьох соснах..

— Не базікай, чого не знаєш! — обірвала Діана, навіть не повернувши в його бік чарівну голівку. Леонард замовк, задріботів слідом, лише зрідка видаючи здушені звуки, сенсу яких однаково годі було зрозуміти.

Субота незабаром переконався, що перше враження обмануло його. Незважаючи на розставлені всюди столики, приміщення більше скидалося не на ресторан, а на бальну залу. Високі білі колони стояли коло стін, упираючись у натерту до осяйної рудизни паркетну підлогу і гіпсову стелю, де сплітались у хтивих війнах голозаді римські боги й богині. Велетенські люстри, що кришталевими каскадами спадали вниз, горіли м’яко, але в будь-який момент готові були спалахнути сонцями в мільйони свічок. Між колонами, другим і третім ярусом, тяглися балкони з різьбленими балюстрадами, також заставлені столиками й інтимними диванчиками, оббитими м’якою шкірою. На стінах сяяла позолота, а великі, у два людські зрости ромбоподібні вікна з мозаїчними шибками затишно цвіли м’ятною електрикою.

Зала вже не була порожня, за столиками подекуди сиділи чоловіки й жінки. Ідучи за Діаною, Субота щоразу з цікавістю роззирався на всі боки.

Вигляд у тутешньої публіки був надзвичайно солідний. Чоловіки були в дорогих костюмах — шовкових і вовняних, кожен свого кольору — від білого до кривавого, немовби наквацяного на палітрі. На волохатих пальцях веселками сяяли персні, манжети утримували коштовні запонки, але звідти, з-під манжет, все одно підморгували золоті та платинові «Ролекс», «Патек Філіп» і «Шопард» — мружилися на чужинця, нахабніли: «Ти хто такий? Давай, до побачення!»

Пані щодо розкоші навіть випереджали сильну половину. З глибоких вирізів вечірніх суконь спокусливо мерехтіли бездоганні спини, усюди видніли оголені руки, натомість ноги оголювалися, не переступаючи межі, даючи зрозуміти, що тут не доступні жінки, а ті, хто давно й однозначно визначився з життєвими орієнтирами. Жадібно сяяли браслети, діадеми і кулони, за кожен з яких можна було придбати невелику африканську країну. На відміну від чоловіків, зайнятих собою, жінки, як і належить їхньому племені, кидали навсібіч погляди. Зухвалі, цікаві або, навпаки, перебільшено боязкі, майже дівочі. Ці погляди ковзали Суботою і Діаною, оцінювали, обмацували, шарпали.

Була й