Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

Лют же Пугачич, який щойно повернувся після чергового розладу, вхопив йому слово з вуст — і вичахнути не встигло:

— Та ж і я речу: шістнадесят тем, сто шістдесят тисяч! Зіб'ємося?

З нетерплячим сіверянином треба було виважувати кожне слово, й Боримисл, мов і не чувши Люта Пугачича, заходився розпитувати в Рядивоя про похід, і про Русь, і про Великого князя.

Рядивой щиро визнав своєму братові вдруге:

— Отець одговоряв…

— Пощо?

— Боїться він тебе. Каже: «Дай йому рать, то й Меч одбере!»

Боримисл не відповів. Одверто мовлячи, ся думка вже точила мозок і йому, та він одганяв її. Меч Юра Побідника і тримає той, кому він належить за поконом і законом і кому його дасть Велике віче — старці всіх трьох земель: Руської, Сіверської й Древлянської. Так заведено споконвіку; колись меча тримали великі древлянські жупани, а від якогось давнього часу його передано русам. І хто зламає дідній закон, тому не минеться: кумири зради й сваволі не допустять. Так думав Боримисл і тепер радів, що руський княжич сам прийшов до нього зі своєю потугою, бо заради землі прадідів молодий древлянський володар був ладен і гріх смертний на душу взяти.

Та коли Мах із єгиптянином повідомили його про ті балачки серед руських воїв, Боримисла мов окропом ошпарило. Він охолов до русича й, мов равлик, затуливсь у власній шкаралупині від цілого світу.

Так було завше, як тільки він одчував, що над його сином нависає загроза. Всі думки й подуми Боримисла були тепер там, на Вітчині, за Ірпенем, і під серце скочувався холодний клубок страху: що з Велеславом? Інший же клубок, важкий і гарячий, розпинав голову, аж череп тріщав од лютого болю: йшла війна, жахлива й досі не бачена, все військо дивилося на нього й чекало його слова й помаху руки, а думка наче кам'яніла, рука ж ставала м'якою та безвільною.

Він одрядив додому свого найближчого родака з сотнею добрих воїв, а через два дні пошкодував: було б ліпше вирядити когось чужого. Не спавши цілу ніч, він уранці послав навздогін Батурі соцького воєводу Чернегу з велінням, щоб Батура віддав йому чільнцтво, сам же вертався до своєї тьми. То було вже й геть нерозважливо, та Боримисл не міг із собою нічого вдіяти й увесь час по тому карався здогадами, чи наздожене Чернега темного воєводу.

А Батура ж був йому тестем і дідом його двох синів… Боримисл поновлював у пам'яті кожне слово тестя, кожен його погляд, і на серці ще дужче хололо.

Се почалося давно, ще того літа, як він вернув із мандрів світами, й тривало понині. Раз у раз, коли жупанські чи ловчі шляхи приводили його коня до гирла Десни, Висьгородця та Кийлева, перед очима оживав холодний, мов восени, червневий ранок, сірі, як цина, хвилі й дивна істота при самій воді.

Розвиднялося дуже повільно, в кілька заходів. Коли Боримислові здавалося, що вже ось-ось має зійти сонце, небо знову чорніло й усе кругом облягала холодна ніч. Потім починало мовби сіріти, й те непевне світло розливалося тільки на малому клаптику. Лише по другому чи третьому разі він зрозумів, що то не світанок, а повний місяць просіює крізь ведмедно хмар своє найтонше борошно.

Він то провалювавсь у тягучий сон, то знову розплющав очі, тіло його тряслось од холоду, зуби дрібно й гидко клацали, а нога боліла, мов хтось пиляв її зсередини серпом.

Востаннє він прокинувся, коли нарешті небо відділилось від землі, а вода від суходолу. Щось глухо плямкнуло й збудило його. Боримисл обернув голову й у самому березі побачив людину. Чи то був між, чи хлопець — навряд би хто й угадав, але постать видалася йому досить химерною: на голові чорний смушевий ковпак, схожий до перекинутої цеберки, а з пліч висне широкий рудий кожух — аж ноги затуляє.

Боримисл принишк у своїй печі, яку сам собі видовбав звечора в крутій піщаній урві, й мацнув рукою побіч. Вузенький двобокий ніж удавився в траву та пісок, і він його не зразу намацав. Якщо то можик, то мусить мати при собі бодай поганеньке оружжя, якщо ж хлопак-підпасич, то палицю з гегою. В обох випадках кривій, сливінь одноногій людині годі боронитися самим ножем, навіть отаким двосічним, навіть єгипетським. І доки Боримисл вагався, як йому повестися: гукнути чи й далі нишкнути в дучці, людина обернулася й побачила його.

Обоє були однаково вражені: людина через те, що вздріла незнайомого в піщаній норі за самісінькою спиною, а Боримисл тим, що се була діва. Власне, й не діва, швидше дівка, хоч ковпак на голові та явно вітчий кожух заважали бодай приблизно вгадати її вік.

— Ой Леле, мати божа!

Від несподіванки вона аж присіла, й сей її страх упевнив Боримисла, що небезпеки немає й дівка тут сама, бо нікуди навіть о поміч голови не повертає.

— Ти древлянка єси? — спитав перемерзлим голосом хлопак, і вона слухняно покрутила вітчим ковпаком.

— Не… русинка-м…

— А кличеш Лелю. — Сей погук він пам'ятав ще з дитинства, хоча за спливлих одинадцять літ устиг позабувати безліч рідних слів. — А що тут чиниш?

— Лов'ю…

— Рибу?

Дівка трохи оговталася й устала, й кожух знову затулив їй кінчики пальців на босих ногах. Вона кивнула, й ковпак ізсунувся на брови. Дівка закасаним рукавом поправила його.

— Яку… рибу?

Вона розчепірила руки:

— Отаку. Більша ходе глибш, а в мене… нитка мала.

Боримисл спробував роздивитися, чим вона ловує. З рукава в дівчини висла білувата волосінь із зашморгом сильця, й на ньому шматик приваби. Хлопак спружився вилізти, та спухла від ночі й холоду нога була мов колода й люто заболіла.

— Не вилазь! — раптом стрепенулася дівка.

— Пощо? — спитав хлопак, дослухаючись болю, який повільно попускав уражену ногу.

— Щоби не вдіяв мені лихого.