Читати книгу - "Позначена блискавицею"

чорної пошесті лишилось їх стільки”, — прошепотіла Ерліс. Біля останнього з них Віта спинилася, а Ерліс, як вони й домовлялися, рушила вперед. Через кілька хвилин Віта ступила на бруківку. Серце калатало, та поступово вона заспокоїлася. Ерліс-бо йшла попереду такою недбалою, рівною ходою, мовби й гадки не мала про небезпеку. Жодного разу вона не озирнулася. Поодинокі перехожі байдуже їх обминали. Це була інша вулиця, не та, якою вів її сюди Ратас. Замість землі — бруківка, будинки вищі й пишніші. Одначе й тут панував той самий барвистий безлад, що різав око.

Ерліс дійшла до перехрестя й завернула за ріг червоного будинку. Віта прискорила крок, та за рогом наштовхнулась на воїнів у знайомих їй золотих шоломах і жовтих плащах. Вони не робили спроб перейняти її, просто стали в неї на шляху і оточили дівчину щільним півколом. Як Крейона, майнула думка. Що робити? Крізь кільце воїнів не прорватися, а коли б навіть це вдалося, Віта все одно не знає, куди тікати. Вона потрапила в пастку. Певно, Грізний бог перехопив посланця Ратаса, а той не встиг скористатися голкою. Воїни крок за кроком наступали на Віту, одтісняли П від вулиці, якою пішла Ерліс.

Дівчина позадкувала — і наштовхнулася на високого чоловіка, що непомітно виріс у неї за спиною. Владним рухом він одкинув відлогу із голови Віти, грубо сіпнувши її коротке волосся. Очі його так і вчепилися в дівчину, здавалося, вони просвердлять її наскрізь, тонкі губи кривила недобра усмішка. Жовтий плащ із червоною облямівкою, гачкуватий ніс… Нараз Віта здогадалася, хто перед нею, і в неї аж ноги потерпли від жаху — Турс, жорстокий Турс, той, хто спотворив обличчя Ерліс!

Турс побачив її переляк і коротко реготнув. Це допомогло Віті оволодіти собою. Страх її поступився місцем такій запеклій ненависті, якої вона жодного разу в житті ще не відчувала, і це додало дівчині сил. Вона витримала погляд Турса і спокійною ходою рушила за ним, супроводжувана золотошоломниками.

Хоча ніхто їм, здавалося, не загрожував, Турс, скоса позираючи на Віту, навіщось витягнув меча із піхов. Надвечірнє сонце кинуло промінь на цей меч, і Віті пригадалися очі Ратаса, в яких зринав відблиск сталевого леза. Де він зараз? Як хотілося повірити в те, що він знову її визволить. Але хтозна, коли Ратасу стане відомо, що вона потрапила в пастку. Куди ведуть її зараз? Напевно, у замок Грізного бога. Он на тлі вечірнього неба здіймаються чотири вежі. Мабуть, то він і є.

“Вітко-квітко”, — пригадалося їй. Ох, що ж із нею буде?

Вартові біля брами привітали їх, тричі вдаривши мечами об щити. Коли ж зарипіла, зачиняючись, важка брама, Віта мимоволі здригнулася. В глибині душі вона сподівалася, що по дорозі до замку її можуть відбити, як отоді, в підземеллі… Важко буде проникнути за ці міцні ворота, муровані стіни! Ні, вона мусить покладатися на власні сили. Що казав Крейон в останній свій день? Знайти сили в собі самому, зміцнити свою душу так, щоб Грізний бог не мав над нею влади… Невже отой недолюдок направду зможе зробити з нею, що схоче? Невже він такий нездоланний? Вона ще постоїть за себе, вона не здасться так просто на його ласку!

Воїни лишилися на подвір’ї замку, а Віту Турс повів через довжелезну анфіладу покоїв, що вражали пишнотою. У перших залах не було нікого, крім варти коло дверей, в останніх же дівчина побачила цілий гурт людей, що змовкли при їхній появі. В одязі тут переважали улюблені кольори Грізного бога — жовтий, помаранчевий, червоний. На головах, шиях, руках чоловіків та жінок сяяли численні прикраси, і Віті кинулося в очі, що вони були чомусь неприродно великі, це нагадувало зроблені навмисне задовгими клоунські черевики або приставлені задля сміху величезні носи. Дивна в них мода, подумала. Зла й рішуча, вона простувала за Турсом, якому вклонялися ці поважні пани — придворні Сутара. Зараз вона нарешті дізнається, навіщо знадобилася Грізному богу…

Слідом за Турсом Віта піднялася високими сходами з білого каменю у величезний затемнений зал. На підлозі лежав вузький килимок. Пухнастий ворс глушив кроки. Яскраве світло хлюпнуло їй в очі. Дівчина аж примружилася, проте бічним зором устигла помітити, як довга постать Турса шаснула кудись убік і немов розчинилася в стіні. Прямо перед собою вона побачила підвищення на зразок східчастої піраміди, а на ньому на осяйному троні сидів чоловік, вбраний у яскраво-жовті шати з нашитими на них золотими прикрасами. Голову його оперізував вузький блискучий обруч з червоними каменями. Кругле обличчя із плескатим носом, таке непримітне обличчя, і нічого жахливого в ньому нема, хоча й привабливого теж… Так от як насправді виглядає Грізний бог!

Сутар величним порухом простер до неї руку і гучно промовив:

— Вітаю тебе в Гресторі, дочко Землі!

Він говорив її рідною мовою! У Віти мимоволі сіпнулися губи.

— Пробач мені це хвилювання, правителю, — відповіла вона. — Я так давно не чула звуків своєї мови.

— Як твоє ім’я, дівчино?

— Вікторія, — їй не хотілося, щоб Сутар називав її Вітою.

— Гарне ім’я, хоч і незвичне для нашого слуху. Я — Сутар, правитель Грестора. Могутність моя не має меж, Вікторіє, і якщо ти будеш прихильною до мене і покірливою, тебе чекатиме небачена нагорода.

“Треба спитати, що то за нагорода, — подумала Віта. — Він гадає, що це повинно мене зацікавити. І підтримувати цей пишномовний тон. Добре, що змалечку начиталася історичних романів… Мені ж бо ще не доводилось спілкуватись із такими високими особами”.

— Яка ж це нагорода? — вимовила вона вголос.

— Ти зможеш