Читати книгу - "Тінь перемоги"

Генерал-майор Ф. І. Толбухін - через три роки, пройшовши на війні всі щаблі службової драбини, він стане Маршалом Радянського Союзу, одним з видатних сталінських полководців.

Генерал-лейтенант авіації П. Ф. Жигарєв і генерал майор авіації А. А. Новіков. Обидва в найближчому майбутньому - головні маршали авіації, обидва - один за іншим - майбутні головнокомандувачі ВПС Червоної Армії.

Генерал-лейтенанти М. А. Пуркаєв і П. А. Курочкін - обидва майбутні генерали армії, обидва в ході війни успішно командували арміями і фронтами.

Генерал-лейтенант Герасименко В. Ф. - легендарний командарм, майбутній герой Сталінграда, після війни - міністр оборони України.

Контр-адмірал А. Г. Головко, майбутній повний адмірал. Він беззмінно командував Північним флотом з першого до останнього дня війни. Після війни - перший заступник головнокомандувача ВМФ.

Ось такі люди складали групу Жукова на стратегічній грі. Але Жуков жодного з них не згадав жодним словом. Але Жуков хвалиться: я наносив удари, я розвивав операцію...

Пропоную на вибір два варіанти.

Перший. Жуков усе робив сам, а Жигарєв, Штерн, Кирпонос, Пуркаєв, Курочкін, Новіков, Головко, Герасименко, Толбухін та інші до роботи генія ніякого стосунку не мали. Якщо так, виходить Жуков не стратег. Повторю всоте: роль керівника не в тому, щоб самому гарувати, а в тому, щоб організувати роботу підлеглих і змусити їх працювати. Адже команда підібрана така, що гріх нею не милуватися.

Другий варіант. На стратегічній грі війська недолугого Павлова громила вся дружна команда Жукова, але великий геній потім про команду забув, а запам'ятав і розповів вдячним нащадкам тільки про свій особистий внесок. Якщо так, то виникають проблеми етичного порядку. І вже не вперше великий стратегічний геній чомусь забуває про співавторів своїх блискучих перемог.

І Павлов був не один. Павлов - всього лише капітан потужної команди. Розгромивши Павлова, Жуков зганьбив перед Сталіном усіх, хто був у групі Павлова. Але дивна річ: одразу після стратегічної гри не тільки на самого Павлова, а й на всю його групу посипався золотий дощ генеральських зірок і нових призначень.

У групі Павлова був командувач Середньоазіатського військового округу генерал-полковник І. Р. Апанасенко. Після стратегічної гри йому, як і Павлову, було надано звання генерала армії. Повторюю: генералів армії було три, тепер їх стало п'ять. У військовому званні Сталін вирівняв з Жуковом не тільки Павлова, а й Апанасенка. Крім звання Апанасенко отримав посаду виняткової важливості. З Середньоазіатського військового округу, якому явно не загрожувала війна, у складі якого не було польових армій, Апанасенко переводять командувати Далекосхідним фронтом, у складі якого було три армії. Війна на два фронти, одночасно проти Німеччини і проти Японії, не виключалася. У разі виникнення війни на два фронти генералу армії Апанасенку належало вирішувати особливо відповідальне завдання - відбивати агресію Японії на Далекому Сході. Якщо Апанасенко в ході стратегічної гри показав повне невміння оборонятися, то хай би й сидів у своїй Середній Азії, якій ніхто не загрожував.

У групі Павлова був командувач Північно-Кавказького військового округу генерал-лейтенант Ф. І. Кузнєцов. Негайно після гри він став генерал-полковником і отримав нове призначення: з внутрішнього військового округу, у складі якого польових армій не було, його перевели командувати Прибалтійським особливим військовим округом, у якому було три армії. Тільки що Жуков бив Павлова і Кузнєцова в Білорусії та Прибалтиці, і ось цього самого Павлова, Сталін залишає командувати військами в Білорусії, а в Прибалтику правим сусідом Павлову Сталін ставить такого ж битого Кузнєцова. З чого б це?

У групі Павлова був командувач Забайкальського військового округу генерал-лейтенант І. С. Конєв. У Забайкаллі війна поки не планувалася. Вона планувалася в Європі. І ось відразу після гри Конєва призначають командувачем Північно-Кавказького округу на місце Ф. І. Кузнєцова з наказом таємно формувати 19-у армію і готувати її до перекидання (знову ж таємного) в район Черкас. Здавалося б, Конєв битий разом з Павловом, так нехай він і повертається у своє Забайкалля і там сидить, як цвіркун за печею, а на західних кордонах нехай командують люди розумні.

У групі Павлова був генерал-лейтенант авіації П. В. Ричагов. Негайно після гри він був підвищений на посаді, став заступником наркома оборони СРСР. Він злетів вище самого Павлова. Якщо Ричагова Жуков ганебно розбив і принизив на стратегічній грі, навіщо Ричагову таке підвищення?

Відповідь на всі загадки тільки один: ніхто Павлова і його групу на тій грі не розбив. У розповіді Жукова, мабуть, вкралися неточності.

Тепер звернімо нашу загострену пролетарську пильність на факти кричущого порушення законності.

Поки існував Радянський Союз, матеріали стратегічної гри були закриті грифом «Абсолютно Таємно». Тому всі учасники тієї гри забрали з собою її таємниці в інший світ. У мемуарах інших учасників глухо кажеться: так, була така гра, ми готувалися до відбиття агресії. Але подробиць про те, як саме готувалися, не шукайте.

А Жуков вибовкав задум гри та її хід, тим самим він здійснював злочин. Костянтин Симонов, слухав, записував, публікував розповіді Жукова. У розголошенні військової таємниці він винен в такій же мірі, що й Жуков.

В момент, коли Жуков і Симонов творили свою чорну справу, діяв Кримінальний кодекс 1961 року. Для подібних діянь у ньому містився спеціальний розділ: Особливо небезпечні державні злочини. Розділ відкривався статтею 64: Зрада Батьківщини. Серед інших злочинів, які кваліфікувалися як зрада Батьківщини, був і такий: розголошення державної таємниці.

Якби матеріали стратегічної гри були просто таємними, то Жукову і Симонову слід було впаяти по 15 років тюремного ув'язнення з позбавленням усіх звань і нагород, з конфіскацією трудових заощаджень, Золотих Зірок і орденів, Ленінської та Сталінських премій, палаців, дач, квартир, катерів і яхт, басейнів, оранжерей, стаєнь і псарень, гаражів з набором машин, картинних галерей, колекцій діамантів та іншого. Однак мова