Читати книгу - "Хранителі"

Що ж, тепер він у безпеці: жодна тварина не зможе відчинити двері. Навіть ведмідь — а це, найімовірніше, він і був.

Проте ведмеді так не ричать, тому це й налякало Веза Далберґа: жодна тварина в лісі не здатна видавати такі звуки. Він знав усіх лісових звірів і міг вирізнити їхні завивання, крики і тому подібне.

Єдине, що освітлювало кімнату, — це камін, проте вогонь у ньому не міг розігнати тіні у закутках. Омахи полум’я стрибали стінами. Вперше Вез пошкодував, що в домі нема електрики.

У нього була рушниця «ремінґтон» 12-го калібру, з якою він полював на невелику дичину задля доповнення до раціону з магазинних продуктів. Вона лежала на кухонній полиці. Вез вирішив зняти і зарядити її, але тепер, коли він був у безпеці за зачиненими дверима, засоромився свого панічного страху. Як жовторотик, їй-Богу. Так оранжерейні містяни верещать, побачивши мишу-полівку. Якби він просто крикнув і поплескав у долоні, то, найвірогідніше, налякав би ту істоту в кущах. Навіть якщо його реакцію повважати інстинктом, Вез поводився не як крутий дикий мешканець каньйону, яким він себе вважав. Якби він узяв гвинтівку, коли в ній не було нагальної потреби, то втратив би самоповагу. А це було важливо, бо єдина думка, до якої прислухався Вез Далберґ, — це його власна думка. Ніяких рушниць.

Вез ризикнув підійти до великого вікна у вітальні. Його встановив якийсь чоловік, котрий орендував цю хатинку для Лісової служби двадцять років тому; він замінив вузьке, старе багатосекційне вікно на велике з однією секцією, зробивши більшу дірку в стіні. Через це вікно ліс виднівся як на долоні.

Кілька сріблястих хмар у сяйві місяця світилися на тлі оксамитового чорного нічного неба. Двір перед будинком був залитий місячним сяйвом, яке виблискувало на ґратці радіатора, капоті та лобовому склі джипа «Черокі», який належав Везу, і підкреслювало примарні обриси дерев, що росли у дворі. Спочатку він побачив лише кілька гілок, які ледь-ледь похитувалися від легенького вітру.

Вез кілька хвилин вивчав лісовий пейзаж. Не почувши і не побачивши нічого незвичного, він вирішив, що тварина пішла геть. Йому відчутно полегшало, і він знову зніяковів. Повертаючись від вікна, Вез помітив якийсь рух біля джипа. Він придивився, але нічого не побачив, хоч і уважно вдивлявся протягом кількох хвилин. Потім Вез вирішив, що це йому здалося, але за мить знову побачив щось: воно з’явилося з-за джипа.

Вез припав до віконної шибки.

Щось швидко бігло по двору в бік хатини, майже стелячись по землі. У місячному світлі неможливо було розгледіти, що то за істота, і це світло робило її ще таємничішою і безформнішою. Істота неслася до хатини. Несподівано — о Господи! — вона здійнялась у повітря, і тепер це страховидло летіло в темряві просто на нього. Вез закричав, а миттю пізніше істота в польоті розбила велике вікно. А ще через мить він захлинувся власним криком.

9

Оскільки Трейвіс не був любителем випити, то трьох бляшанок пива йому вистачило, щоб вибавитися від безсоння. Він заснув за кілька секунд, ледь поклавши голову на подушку. Йому наснилося, що він дресирувальник у цирку, де всі тварини, які виступали на манежі, могли говорити. Після кожного виступу він заходив у їхні клітки, де тварини розповідали йому різні таємниці, які вражали його, хоча він і забував їх, коли йшов до наступної клітки вислухати нові секрети.

Трейвіс прокинувся о четвертій ранку і побачив Ейнштейна біля вікна у спальні. Пес стояв на задніх лапах, обіпершись передніми на підвіконня. Його морда була освітлена місячним сяйвом. Він дуже сторожко вдивлявся у нічну темряву.

— Що трапилося, хлопче? — запитав Трейвіс.

Ейнштейн подивився на нього, а потім знову повернувся до посрібленого місяцем краєвиду. Він тихенько підвивав і ледь настовбурчив вуха.

— Там є хтось? — запитав Трейвіс, натягуючи джинси.

Пес стрибнув на чотири лапи і побіг зі спальні. За мить Трейвіс побачив його біля іншого вікна у напівтемній вітальні, де той знову вдивлявся у темряву з іншого боку будинку. Присівши біля пса і поклавши руку на його широку волохату спину, чоловік запитав:

— У чому справа, га?

Ейнштейн прилип носом до скла і знервовано скавчав.

Трейвіс не бачив нічого загрозливого на галявині перед будинком чи на дорозі. Потім йому дещо спало на думку і він запитав:

— Ти переживаєш через нашого вранішнього лісового переслідувача?

Пес подивився на нього серйозними очима.

— Що це воно було в лісі? — запитав Трейвіс.

Ейнштейн знову заскавчав і здригнувся.

Згадуючи пронизливий страх, що оволодів ретривером (та й Трейвісом) на схилах Санта-Ани, та тривожне відчуття, що за ними женеться якась надприродна істота, Трейвіс також здригнувся. Він визирнув у темряву. Колючі чорні обриси фінікової пальми виділялися на тлі тьмяного жовтого світла вуличного ліхтаря, що стояв неподалік. Пориви вітру ганяли вздовж тротуару кушпелу, опале листя і дрібне сміття, на мить-другу давали їм спокій, а потім знову здіймали в повітря. Якийсь нічний метелик легенько стукнувся об шибку просто перед обличчям Трейвіса та мордою Ейнштейна, мабуть, повважавши відображення місяця чи вуличного ліхтаря живим полум’ям.

— Ти переживаєш, що воно досі за тобою женеться? — запитав він.