Читати книгу - "Ганнуся"

— Ну, як тобі цей вірш подобається? — запитала Ганнуся, коли я закінчив читати. — Гарний вірш, правда?

Мені вірш, одверто кажучи, не сподобався. Але як їй про це сказати делікатніше, щоб не дуже образилася? Чого доброго, знову почне збиратися додому.

— Розумієш, Ганнусю… — обережно починаю я, — взагалі-то перші два рядки — ще так собі.

Ганнусине обличчя видовжилося.

— Чому — так собі? — запитала вона.

— Тому що ті далекі друзі, гадаю, не такі поросята, як ми з тобою.

— А при чому тут поросята?

— Як «при чому»? Ось читай: «Ласуйте ложкою й рукою…». Ну, ласувати ложкою — це ще зрозуміло. А от рукою… Хто ж це тебе вчив їсти варення рукою? Чи, може, ти у ведмедя навчилася?

Ганнуся густо зашарілася. А тоді підозріло подивилася мені у вічі і запитала:

— А звідкіля ти, Костю, знаєш про варення? Хто тобі про нього сказав?

— Розумієш… — нерішуче почав я.

І хто мене смикав за язика? Тепер доведеться викручуватися, бо коли Ганнуся з новими друзями здогадаються, що ми, дорослі, теж дещо знаємо, — їм, мабуть, вже не так цікаво буде готувати свій подарунок…

То ж довелося робити, як у нас, дорослих, кажуть, невинні очі:

— Про яке варення ти говориш? То я просто так сказав… випадково. Для прикладу… Отож, Ганнусю, з першими двома рядками ще сяк-так можна погодитися. Але решта — зовсім невдалі. Чому, скажи мені, ваш подарунок повинен кивати головою, та ще й сумно?

Покопирсала Ганнуся землю сандаликом, зітхнула важко та й відказує:

— Тому що… шкода нам його.

— Що? Подарунка вам шкода?

Ганнуся лише зітхнула. І всі, що прислухалися до нашої розмови, теж почали зітхати.

— Чому це шкода? — наполягав я.

— Бо вони його їстимуть… — відповіла замість Ганнусі найменшенька з дівчаток, здається, Юля Гаврилюк, — …без нас.

— Як же ж вам не соромно! — обурився я. — Ех ви, а ще в друзі набиваєтеся!

Дехто почервонів, дехто схилив голову. Ганнуся теж почервоніла, проте голову не схилила. Вона подивилася мені у вічі і чесно призналася:

— Ти правильно кажеш, Костю. Але сам знаєш, що я навчилася складати лише перші рядки. От коли б ти трохи допоміг…

— Звичайно, я не проти, — згодився я. — Але тоді це будуть уже не твої вірші. До того ж, дехто може сказати, що я, дорослий, знову втручаюся у ваші справи.

Ганнуся розгублено озирнулася на своїх нових товаришів, тоді знову перевела погляд на мене.

— То що ж робити?

— А ти уяви собі, що перші рядки вже склав хтось інший, а тобі треба закінчити вірша. І в тебе обов’язково вийде, ось побачиш!

— Гаразд, — нерішуче сказала Ганнуся. — Я ще подумаю.

Вона підійшла до мене після зборів, на яких директор подарував третьому «А» шкільний сад. І підійшла не сама. За її спиною войовниче тупцював Коля Горобчик із своїми приятелями та приятельками.

Тепер на аркушику було написано ось що:

— А тепер як? — ревниво запитала Ганнуся.

— О, тепер інша річ, — визнав я. — І все ж можна придумати ще краще…

— І нічого не краще! — мов по команді, загаласували Горобчикові приятелі та приятельки. Сам Миколка, ясна річ, вигукував чи не найгучніше. — Навіть дуже добре, просто відмінно!

А рудий хлопчина — отой, що не пустив мене на перші збори — великими літерами переписав цього вірша на зворотному боці якогось плакату. І весь третій «А» заходився вчити його напам’ять.

Я махнув рукою і зітхнув. Тоді випадково витарабанив на плиту важенного казана.

Після того ще раз зітхнув і послав Горобчика по сокиру. Треба було випадково наколоти дров.

— Завваж, що кожен з них лазить по деревах, як та мавпа, — попередила мене Віра Миколаївна. — Та варто їм зустрітися удвох на одному дереві — чекай неприємностей… То ж дуже прошу тебе: будь насторожі!

Вона сказала це після того, як я встановив казана, нарубав дров і за те був обраний старшим відповідальним по збиранню ягід.

— Бо тільки ви можете перенести аж два кошики зразу, — сказав хитрий Коля Горобчик. Йому напевно було відомо, що старший відповідальний відповідає не так за збирання ягід, як за їх перенесення з саду до плити.

Ці його слова і вирішили мою долю. Здається, задоволеним залишився навіть рудий хлопчина, якого, виявляється, звали Вітьком Бубною. В усякому разі він поплескав Миколку по спині, щось прошепотів йому на вухо, і вони заіржали, мов два жеребчики.

Віра Миколаївна мала рацію — хлопчаки чудово лазили по деревах. Не встиг я озирнутися, як вони вже вибралися на найвище верхів’я і, немов ті шпаки, заходилися скльовувати вишні. Одну в посуд, іншу — до рота.

Кісточки, як здавен повелося у нашій Воронівці, летіли в сусіду.

Та незабаром стрілянина їм обридла і дехто затіяв на дереві гру в квача. А Коля Горобчик і рудий Вітько Бубна стали на товсту гілку, що росла метрів за три від землі, і заходилися штовхати один одного руками. Ніби це й не гілка зовсім, а спортивна колода на шкільному стадіоні…

У мене навіть під серцем замлоїло, коли я побачив таке змагання.

— Що це ви затіяли, довгоносики? — заволав я і кинувся до них. — Негайно припиніть! Ви що —