Читати книгу - "Крута компанія"

Коли ти думаєш про Дімку, у тебе тільки в животі підкручує, як після вправ для преса на фізрі. Може, це совість, а може, місячні скоро. А думати про Сашка — все одно, що злітати на американських гірках у небо: у грудях усе обривається від передчуття, аж пищати хочеться від захвату.

Сашко дзвонить у вівторок і запитує, чи не піти вам кудись удвох: «Що ми завжди серед натовпу, і не поговорити нормально. Хочеться чогось для душі».

Гм, оце поворот! Якщо душа в Сашка така сама, як зовнішність, то ти не проти, а навіть дуже й дуже за. Адже ви друзі. Ти надягаєш сукню. Червону. Вона пасує до чорних щільних колгот. І чоботи в тебе нові, високі, до коліна, в них ноги стрункі й майже худі.

Ви йдете до ресторану їсти суші. З паличками ти даєш раду, усміхаєшся влучно, Сотник задоволений — це видно. У чоловічих реакціях ти вже непогано розбираєшся.

Ви розмовляєте про серйозні речі. І яке б довге не було слово, Сашко з наголосом не помиляється. А ти так втомилася від розумово обмежених. Ти не соромишся, ти мудруєш щосили. Як же приємно бути розумною, бути самою собою.

Рука Сотника боязко тягнеться до твоєї, а ти не поспішаєш: то паличку схопиш, то склянку, то потягнеш з його тарілки пелюстку імбиру. Нарешті він накриває своєю долонею твою, і ти дивишся йому в очі. У них ти бачиш таку ніжність, що залишки твого хвилювання зникають. І вино приємно нагрівається у венах.

— Лисичко, ти така красива дівчинка, — каже Сотник.

Ти збентежено опускаєш повіки. Ніяковієш, не по-справжньому, звичайно, просто йому підіграєш. У тому, що ти спокуслива, ти більше не сумніваєшся. Ха, як показує досвід, дехто подихає від чорної туги за тобою.

— Ще чого-небудь вип’єш, красуне? — підморгує Сашко.

— Ой, ні, — твої брови злітають угору. — Мені досить. Ще батьки полізуть розбиратися.

Те, що тобі доведеться після двох келихів вина перед ними виправдовуватися, і так зрозуміло. Але чомусь тобі здається, що Сашка вони пробачать. Побачення із Сотником не трапляються щодня.

Ви доїжджаєте до будинку на таксі й зупиняєтеся біля третього під’їзду Сотника. Ну, за звичкою, думаєш ти, а Сашко в цей час нахиляється й тебе цілує.

Оце поворот!

Ти відчуваєш ніжність квіткової пелюстки під кінчиком носа — така в нього шкіра — і лоскіт на своїй щоці. Цілуватися ти вмієш, тому сміливо йому відповідаєш. Губи в нього м’які, як і руки. Він ледве торкнувся твоїх грудей і пройшовся трохи нижче талії, але стегон не чіпав, ти оцінила. Не потрібно його відпихувати, зображаючи праведне обурення. Молодець Сотник. Ну, хто б сумнівався!

Дві глибокі ямочки на щоках, півколо підборіддя, губи викреслюють у нього на обличчі усмішку, таку правильну й симетричну, наче для ідеального знімка в глянцевому журналі. Таких усмішок не забувають. Напевно, коли люди старіють, поганіють, втрачають волосся й роз’їдаються до відвислих щік, саме такі усмішки живуть своїм власним вічним життям.

У тебе перехоплює подих.

— Зайдемо на хвилинку, — хрипко шепоче Сашко й торкає пальцями твоє підборіддя. — Я тобі дам книжок, як обіцяв.

Нічого собі! «Доброго вечора, мама Сотника. Здрастуйте, тато. Я Міла. Дуже приємно». У тебе в грудях тріпоче передчуття швидкої перемоги, чогось особливого. Блін, а мрії, до речі, збуваються!

Але ні в темній вітальні з білим диваном, ні в чорній дірі кухні, де горять зеленим вогники мікрохвильової печі, нікого нема. Тільки Нельсон вибігає вам назустріч, вертить хвостом. Сашко від нього відмахується, швидко йде до дверей у кінці коридору, відчиняє, там спалахує світло.

Це обитель Сотника. Першими кидаються в очі кольорові лампочки гірлянди, що блимають на шторі. На стіні величезна абстрактна мазанина, щось подібне до Джексона Поллока: плями, плями, криваві патьоки.

— Це Захар, — Сашко стежить за твоїм поглядом. Стіну над ліжком обклеєно постерами кіноафіш: «Страх і огида в Лас-Вегасі», «Справжній детектив», «Джанго вільний». Ти розглядаєш далі, але Сашко тягне тебе за руку до ліжка, і ось ви вже котитеся до протилежного краю.

Твоя голова звисає вниз і взагалі крутиться, ти намагаєшся піднятися, він тобі допомагає, водночас прилипаючи до твоїх губ, його рука опиняється під чашкою твого ліфчика.

Ти трошки тверезієш. Його пальці холодно лоскочуть під грудьми. Такого ти не очікувала.

— А де твої батьки? — спантеличено питаєш ти, поки він нишпорить у тебе під сукнею.

Ти викручуєшся з його обіймів і вже майже сідаєш, але він теж сідає й цілує тебе безперервно, не завжди влучаючи при цьому в губи.

— Батьки відправлені гуляти до двадцять другої тридцяти. Нехай старенькі розважаться й нам не заважають, — він піднімається на коліна й за секунду звільняє ґудзики своєї сорочки від петельок.

У тебе брови сходяться на переніссі:

— Ні-ні, Сашку, не поспішай. Я роздягатися не збираюся, — твердо кажеш ти, а сама, звичайно, вирячаєшся на змійку кісточок у нього на грудях, до якої збігаються ребра.

— Тобі й не треба, — усміхається він тією самою журнальною усмішкою, і твої ніздрі розкриваються, тому що пахне від нього чимось теплим, чоловічим і чистим,