Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Неголений говорить зовсім тихо, але це крик, жахливий безгучний крик.

— Вона чекає... вона не може жити без мене. В неї нікого нема, і ніхто ніколи до неї не прийде. Тепер вона незаймана, як юна дівчина, яка ще й не думала про поцілунки, і ця її незайманість для мене одного. Я знаю, цей жахливий, дикий страх зробив її зовсім чистою... і жодна людина, жодна людина в світі не може їй допомогти, крім мене, жодна людина, а я сиджу в поїзді, який іде на Перемишль... і я поїду до Львова... до Коломиї... і ніколи вже не перетну німецький кордон. Нікому не збагнути, чому я зустрічним поїздом не повернувся назад і не пішов до неї... чому я цього не зробив. Нікому цього не збагнути. Але я боюсь цієї незайманості... я дуже її люблю, і я маю загинути, і все ж вона не дістане про мене нічого, крім офіційного повідомлення, в якому буде написано: «Загинув у боях за Велику Німеччину».— Він робить великий ковток.— Як повільно їде цей поїзд, правда, хлопче? Я хотів би опинитись якнайдалі, якнайдалі звідти... і чимшвидше... і я не знаю, чому б не пересісти й не повернутись назад, у мене ж іще є час... нехай поїзд їде швидше, якомога швидше...

Дехто вже прокинувся й невдоволено кліпає очима на непевне світло, що напливає з рівнини...

— Я боюсь,— бурмоче знову Неголений на вухо Андреасові,— я боюсь, боюся смерті, але ще більше боюся повернутися назад і піти до неї... тому я волію краще вмерти... може, я напишу їй...

Дехто, попрокидавшись, пригладжує руками волосся, запалює цигарки й зневажливо поглядає за вікна, на спорожнілі ниви, на поодинокі темні хатинки; безлюдна місцевість... де-не-де горби... все сіре... польський краєвид...

Неголений зовсім затих. Застиг, як неживий. Цілу ніч не міг заснути, а тепер знесилів — очі наче сліпі дзеркала, щоки пожовкли й позападали. Неголений тепер уже став схожий на бороду — чорно-руду під густим чубом.

— Саме в цьому й полягає безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат,— каже якийсь дуже чемний голос,— це безперечна перевага... маневреність... маневреність...

— Еге ж, тільки стукають у броню,— сміється так само чемно другий голос.

— Ну, що ви!

— Авжеж, він за це дістав рицарський хрест... а ми, ми нічого, хіба що повні штанці г...на...

— Їм треба було слухатися фюрера. К бісу аристократів! І прізвище в нього було фон Крузайтен. Одне прізвище чого варте. Міг би, чорти б його вхопили, краще думати...

Щастя Неголеного, що він спить тепер, коли починаються балачки, і може прокинутись, коли все стихне. Я втішатиму себе тим, що маю попереду ще дві ночі, думає Андреас... дві довгі, довгі ночі, коли я хотів би лишитися сам. Якби вони знали, що я молився і за чернівецьких, і станіславських, і коломийських євреїв, вони відразу ж віддали б мене під арешт або спровадили до божевільні... 37-міліметрові протитанкові гармати...

Блондин дуже довго тре свої вузькі, як щілини, каламутні очі. Кутики очей у нього бридко каправі, та він пропонує Андреасові хліб, білий хліб з джемом. І в нього у флязі ще є кава. Добре що-небудь з'їсти; Андреас відчуває, що він знову дуже зголоднів. Його охоплює якась жадоба, він уже не може відірвати очей від великої хлібини. Хліб виявився страшенно смачним.

— Так,— зітхає Блондин,— це ще моя мама пекла.

Потім Андреас довго сидить у клозеті й курить. Клозет — єдине місце, де справді можна побути самому. Єдине місце в усьому світі, й він відчуває, що знову переміг відчай. Відчай — тільки мана, яка з'являлась йому спросоння, а тут він сам, і все його з ним. Коли він не сам, у нього нічого не лишається. А тут є все: і Пауль, і очі коханої дівчини... Блондин і Неголений, і той, що сказав: «Фактично, фактично ми вже виграли війну», і той, що оце тільки-но сказав: «В цьому безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат»,— усі вони з ним, і молитви теж живі, дуже близькі й теплі, і — гарно побути самому. Коли залишаєшся сам, перестаєш бути таким самотнім. Сьогодні ввечері, думає він, я знову довго молитимусь, сьогодні ввечері у Львові. Львів — це трамплін... між Львовом і Коломиєю... поїзд що хвилина, то ближче до цілі, а колеса, які котилися по Парижу, вокзалу Монпарнас, а може, через Гавр або Абевіль, ці колеса котитимуться і по Перемишлю... ближче до трампліна...

Надворі зовсім розвиднілось, але сонце сьогодні, здається, так і не проб'ється, лише часом поміж товстими сірими громадами хмар раптом прозирає світла пляма, яка пронизує м'яке сіре повітря й освітлює ліси, далекі пагорби, села й постаті одягнених у темне людей, які, приставивши дашком руку до очей, дивляться вслід поїздові. Галичина... Галичина... Він сидить у клозеті, аж поки його не виганяють звідти настирливим стуканням і лютою лайкою.

Поїзд прибув до Перемишля точно за розкладом. Там стояла майже гарна погода. Вони зачекали, поки всі повиходять з поїзда, і розбудили Бородатого. Перон зовсім спорожнів. Сонце, пробившись крізь хмари, припікало закурені купи каміння й піску. Бородатий вмить оцінив ситуацію.

— Ясно,— сказав він. Потім устав і перетяв кусачками дріт на дверях, щоб вони змогли відразу вийти. У Андреаса було найменше речей — тільки ранець через плече, який дуже полегшав, коли з'їдено було основну вагу — бутерброди «авіаційного нальоту». Сорочка, пара шкарпеток, папка з письмовим приладдям для листів, завжди порожня планшетка й сталева каска. Автомат же він забув, він так і стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком.

Блондин має пілотський рюкзак і валізу, Бородатий — дві картонні коробки і