Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

республіканського уряду залишилося 112 тисяч іспанських військовослужбовців, збунтувалося ж лише 98 тисяч. Навіть зі складу трьох поліцейсько-жандармських корпусів — карабінерів, цивільної гвардії та штурмової гвардії — на 22 липня 62,5 відсотка зберегли вірність урядові. До цього слід додати, що більшість цивільних прибічників правих пасивно очікували розвитку подій, тоді як республіканцям за кілька днів пощастило мобілізувати до 100 тисяч бійців Народної міліції. 20 липня капітулювали військові заколотники й бійці загонів фалангістів у казармі Монтанья в Мадриді. Окрилені перемогою, республіканські «мілісіанос» закатували там близько тисячі полонених.

Того самого дня заколот втратив свого верховного главу — генерала Санхурхо. Крихітний двомісний літак мав доставити генерала з Лісабона до Бургоса, де все вже було підготовлено до зустрічі нового «глави Іспанської держави». Санхурхо перед самим вильотом наполіг, аби на борт літака було завантажено дві важкі валізи, напхані парадними мундирами. Вантаж виявився надмірним для літака, і той упав, охоплений полум’ям, під час злету. Генерал згорів живцем.

Разом із військовим лідером праві втратили і свого головного трибуна. Хосе-Антоніо Прімо де Рівера опинився на території, контрольованій республіканцями, потрапив до в’язниці і через кілька місяців, 20 листопада 1936 року, був таємно розстріляний. Фалангісти ж аж до закінчення громадянської війни сподівалися на його «визволення з ворожого полону».

Підсумки перших днів боїв поставили заколотників у дуже скрутне становище. Хоча їм удалося захопити близько третини території Іспанії, столиця Мадрид, найбільші промислові центри, а загалом — три чверті населення країни залишалися під владою республіки. Сили заколотників виявилися розділеними провінцією Бадохос на дві зони — північну, на чолі з генералом Молою, і південну — на чолі з генералом Франко, який ще 17 липня вилетів з Канарських островів до Марокко. Заколотники було зневірилися. «Якщо до 25 липня не досягнемо вирішального успіху, партію можна вважати програною», — публічно заявив генерал Мола. Шукали шляхів до якогось компромісу з урядом республіки, а то навіть схилялися до капітуляції. Цьому, щоправда, перешкоджала вже пролита велика кров. І республіканці, і націоналісти з перших же днів війни вдалися до тотального винищення своїх політичних опонентів. За свідченням Франсіско Гонсалеса Руса, автора книги «Я вірив Франко. Історія великого розчарування», «лише у місті Херес-де-ла-Фронтера, яке налічувало тоді 75 тисяч жителів, було розстріляно понад 3 тис. Стільки ж було страчено в містечку Морон з 18 тисячами жителів». Натомість, наприклад, на флоті з усіх 650 адміралів та вищих офіцерів 250 убили «революційні матроси». Однак, хоч би там що, доля правого заколоту висіла на волосинці. І тоді її взяв у свої залізні руки генерал Франко.

Він сам проголосив себе головнокомандувачем сил націоналістів за мовчазної згоди генерала Моли, який мав аж ніяк не менше підстав претендувати на цю честь. «Хунта національної оборони», яка у вересні 1936-го присвоїла Франко звання генералісимуса і призначила тимчасовим главою держави, лише підтвердила його власний вибір.

Майстер еквілібристики

У складі першої групи іноземних журналістів, які приїхали на «клаптик землі, захоплений повстанцями», був російський білогвардієць Володимир Орєхов із паризького журналу «Часовой». «До нас швидко вийшов молодий генерал з розумним і вольовим обличчям», — згадує Орєхов. «Я дуже цікавився білим рухом… Ваша думка: чому білі не перемогли?» — запитав Франко Орєхова. Той почав: «Нас було мало, самі проти обдуреної більшовицькою пропагандою країни…» Франко перебив: «Усе це правильно, але ви не змогли створити для своєї боротьби тил. Ось цього в мене не буде».

І цього у Франко справді не було. Тоді як об’єктивно потужніший табір іспанських республіканців шматували внутрішні чвари та суперечності, Франко зміг запрягти до одного воза найрізноманітніші праві сили, яких не можна було запідозрити у взаємній симпатії. В націоналістичному таборі об’єдналися монархісти всіх мастей, включно з ультрареакційними карлістами, прибічниками нащадків дона Карлоса, позбавленого трону 100 років тому. Під знамена Франко стали також різні католицькі сили і традиціоналісти. 19 квітня 1937 року Франко проголосив декрет про злиття всіх правих партій в єдину «Іспанську традиціоналістську фалангу і Хунту націонал-синдикалістського наступу» та сам її й очолив. Хоча нова організація зберегла практично ту саму назву, яку мала партія Прімо де Рівери, вона фактично перестала бути «фалангістською». На відміну від Німеччини та Італії, де відповідно Гітлер і Муссоліні домоглися єдності, гомогенності очолюваних ними партій, глибокі відмінності між окремими складовими частинами єдиної легальної у франкістській Іспанії партії зберігалися десятиліттями, аж до смерті Франко.

Це була дивна війна. Республіканці були переконані, що воюють із «фашистами»; націоналісти стверджували, що рятують Іспанію від уярмлення «комуністами». Насправді ж комуністи протягом усієї громадянської війни поступалися в республіканському таборі чисельністю та впливовістю і соціалістам, і анархо-синдикалістам, і лівим республіканцям, і навіть каталонським націоналістам. Фашисти ж (якщо навіть вважати такими, попри їхні категоричні заперечення, фалангістів Прімо де Рівери) завжди становили абсолютну меншість у різномастому конгломераті іспанських націоналістично-консервативних сил.

Безумовно, роль цих двох крайніх течій зростала завдяки втручанню в іспанську трагедію їхніх духовних побратимів, відповідно — з Радянського Союзу і з Німеччини та Італії. Загальновідомо, що на боці іспанських націоналістів воювали цілі корпуси італійських «добровольців»-чорносорочечників і німецький авіаційний легіон «Кондор», натомість республіканців підтримували Інтернаціональні бригади, створені Комінтерном, а фактично його шефом товаришем Сталіним. Не кажучи вже про численних іноземних військових радників по обидва боки фронту.

Розміри книги не дозволяють нам докладно простежити послідовність перемог і поразок франкістів у їхніх боях із республіканцями в 1936—1939 роках. Утім, хід цієї війни добре відомий. Франкісти у кривавій, запеклій боротьбі крок за кроком відвойовували в «червоних» свою батьківщину, приблизно так, як їхні предки відвойовували Іспанію в «маврів». Зрештою, 28 березня 1939 року націоналісти вступили до Мадрида. А 1 квітня генералісимус Франко закінчив останнє своє військове комюніке словами «Війну завершено». Хоча насправді до нової війни, яка стала вже не локальною, а світовою, залишалося лише п’ять місяців.

«Політика генерала Франко, — писав через кілька років Вінстон Черчілль, — протягом усієї війни залишалася виключно своєкорисливою та