Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

цілу. Пам’ятав окремі фігурки, наприклад, чоловіка з клунком і собакою або групку шахтарів, які грали в шашки. Але не зміг би розповісти про цілість. Тому й почувався невпевнено, вислуховуючи нервові скарги Ковальської, що немає в шопці чогось, що там має бути. Неможливо було, щоби хтось міг увійти до будинку, відчинити замкнену скляну коробку і вийняти звідти окремі фігурки. Тому він трактував ці розповіді як істерики її хворої душі, як вияви дрібного нешкідливого божевілля. «Чи на ставі не було качок? — питала його нервово. — Чи не плавали на воді малесенькі кольорові качки?» Він не пам’ятав качок. Вона наполягала так уперто, аж він почав сумніватися, що, може, там справді були качки, а він їх раніше не помічав, адже ставок був завбільшки з мідний гріш. Може, чистячи останнім разом касету, він зачепив рукавом околицю ставу, і ті качки, завбільшки з пшеничне зернятко, як він припускав, могли причепитися до шорсткої вовни светра і пропасти.

Качки. Маленькі дерев’яні окрушини, розмальовані тонесеньким пензликом. Їхні зеленкуваті шиї і червоні дзьоби — саме такими з’явилися вони в шопці. Він зрадів качкам. Краще, аби чогось стало більше, ніж менше.

Вона, та Ковальська, часто їздила тоді до Вроцлава, записалася на якісь курси, вчила німецьку. Пан М. опалював її квартиру, щоби не мерзли квіти, поки її немає. Казав, що зробила собі там невеличку майстерню — фарби, полотна, усе, що мають художники. У школі в Бардо вона вела художній гурток. Часом він їй приносив щось, чого сам мав досить: торбу горіхів, зібраних у саду, кошик полуниць, коли одного року рясно вродили на його ділянці, баночку джему з айви, який варила його жінка. Але не було між ними справжнього порозуміння. Справжнього — тобто такого, щоби сісти якось увечері за стіл, відкоркувати пляшку горілки і поговорити. Інша річ, якби то був чоловік, але вона для всіх навкруг залишалася самотньою жінкою, яка втратила колись дитину і чоловіка. Таке нещастя назавжди відчужує. Рука Божа, казав він, дістає позначених нещастям людей і поміщає їх трошечки вище над іншими або трошки збоку, так що хочеться скласти рупором долоні й кричати до них, кликати їх вернутися.

І лише якийсь час згодом, роблячи дрібний ремонт, пан М. помітив, що в шопці постійно щось додається, щось змінюється. Наприклад, поїзд: їхав високо, тут же під небесними хорами серед домальованого на швидку руку зимового пейзажу. Він був дуже дбайливо вирізаний із дерева, а потім пофарбований — маленький паровозик і кілька вагонів, але не пасажирських, а товарних. Цього він був певен — поїзда тут раніше не було, і коли вже ішов до неї, збентежений, щоби про це розказати, то зрозумів раптом очевидну річ — це вона зробила той поїзд, а перед тим качок. Тоді він зупинився, закурив цигарку і неспішно вернувся до своїх справ, до якогось підв’язування зіпсованої ринви, замітання подвір’я чи спалювання листя. І потім не сказав їй, що він знає. Прийняв поїзд так, наче той був там завжди. Часом журився, що вона матиме його за дурня, але врешті вирішив, що вже застарий, аби тим перейматися. Чого ж би його мало обходити, що вона про нього думає? Врешті-решт, вона жінка, яка втратила дитину, до таких слід ставитись особливо поблажливо. Тому наступного року, коли під її чуйним поглядом чистив касету, то витирав пилюку з поїзда так само, як і з Ісусика, з Богоматері й Трьох Королів, як червоні плюмажі шахтарів, як хатину з садочком, де на веранді маленька родина сиділа за столом, як підрозділ солдатів і танк, що їхав за ними, як Ісуса-хлопця, який навчав у храмі, як млин, як пари, що танцювали на весіллі, як риштовання навколо руїн і мулярів за роботою.

Вже навіть і не думав, що тут було, а що додалося. Він мав відчуття, що хай там що до тої шопки вкладуть — воно й так буде на своєму місці, увійде в повний ангелів пейзаж. Так, пасували сюди також і маленькі фігурки людей із кривавими плямами на білих сорочках, дрібні вістря шибеничок, сірі постаті на плаці, відгородженому колючим дротом, сторожові вежі, наїжачені дулами маленьких карабінів. Нехай же так буде, гадав. Нехай знайдуть своє місце спалені села, і руїни міст, і навіть мініатюрні цвинтарики з хрестами, тоншими від сірників. Нехай їй буде, гадав, адже ж робить хорошу справу, не нищить, а додає, тобто навіть більше, аніж якби тільки ладнала. Більше, аніж якби тільки дбала.

Так минуло кілька років, протягом яких механізм зупинявся ще кілька разів, одного разу справді серйозно, аж треба було викликати якогось майстра з центральної Польщі, але й він небагато порадив. Звелів замкнути шопку і не накручувати більше корби. Звичайно ж, пан М. на відповідальність Ковальської полагодив вищерблений підшипник, помінявши заразом два зубчаті коліщатка та один важіль. Про шопку написали в газетах, далеко у Варшаві, і відтоді вже туристи, які вирушали гірськими стежками, обов’язково спеціально спускалися до Бардо, щоби побачити шопку. А навіть оті, що були проїздом, усі оті, що їхали до Чехії або верталися, туристи й ті, що їхали до родин, а також службовці у відрядженнях, ба навіть водії вантажівок, зваблені сюди транзитом, усі, хто тут проїздив, ішли подивитися на шопку. Ковальська завбачливо підклала їм книгу відгуків, щоби могли записати оту першу схвильованість; вона була впевнена, що таки будуть схвильовані, що потреба похвалити шопку, навіть у цій дивній формі банальної книги відгуків, підштовхне їх до столика, щоби сягнути по олівець, причеплений на шнурочку, і написати: «Я з Кракова, бачив вже багато шопок, але ця перевершила мої найбільші сподівання», або «Марися з Ґданська: мені вісім років. Найбільше сподобалась мені наречена і весілля, яке танцює», або «Ich heisse Thomas Schultz, das ist schon».

Ця книга відгуків — єдина пам’ятка, яка залишилась від бардської шопки. Після весняних злив 1957 року схил знову зсунувся, як кілька разів у минулому. Будинок, у якому була змонтована шопка, зазнав серйозних пошкоджень — завалилася одна стіна і знищила усю конструкцію. Небагато вдалося порятувати фахівцям з університету у Вроцлаві. Науковці розмонтували те, що лишилося, повитягали з грязюки рештки, вивезли до музею і законсервували у скриньках. Шопка, розібрана на частини, потрапила на склади і