Читати книгу - "Куркуль"

й відбувається, це тому, що те збіговисько розуміє тільки сильну руку. Лише вхопивши за шкуру, його можна привести до блискучого комунізму. Там уже не треба буде робити нічого подібного. Усі прокинуться. Відчують себе вільними. Так! І всі докори совісті щезнуть, ніхто не згадає минуле. Як же ці спогади його мучать! Люди, люди, люди приходять до нього у видіннях, говорять дивні слова й шепочуть, шепочуть. Варто лише поглянути на їхні обличчя — і застигаєш. Ці трупи з перекривленими, висунутими очима. Гниючими ротами. Мерзенним смородом. Покошлаченим волоссям у землі. Коли ж це все минеться? Коли ніхто більше не буде до нього навідуватись? Скоріше б ці часи настали! Заступник з ідеологічної роботи завмер. Він так хотів, аби ніхто його не терзав. Не тривожив…

— Це просто паразити. Так треба. Партія все знає. Це зайві люди у світі комунізму, вони заважають. Їх треба прибрати. Вони паразити, — у брудному рукомийнику без кінця шепотів, умовляв себе Іван Єгорович Горовий.

Його голос опустився до шипіння. Високі ноти видавлювали «па», а згодом більш чіткі «зи». Решта звуків тонула в нескладній течії голосу. Ця течія в певний момент ставала гучнішою за потік холодної води, що вилітала з крану. Але він цього вже не помічав. Стояв один у маленькому приміщенні. Трохи зігнувшись, застиг, мов поламане бурею дерево. Нарешті він замовк, затих, але не міг зрушити з місця. Майже закляк. І лише одне видавало в ньому живу людину — його руки гарячково трусилися.

Розділ 9

— Тримай його! Аби не видерся, паскуда. Міцніше затягни, я кажу, міцніше! — двоє чоловіків вовтузилися з третім, якого вони зв’язали та посадили на лаву.

— А як вирветься? Що робить? — спитав один із них.

— Як, як… Тобі б тільки гундіти! — відгукнувся перший. У цей момент зв’язаний заворушився. З його рота стирчала скручена ганчірка. Він витріщив очі на своїх катів, мов перелякана дитина. А ті все переймались полоненим, затягували вузли мотузки.

— Ну, тепер точно кінець. Пов’яжуть тебе, Миколо, кхе-кхе, — продовжив перший.

— Ти майстер лякати! Та чорт зі мною. Де наша не пропадала, — завершив свою роботу підручний і нарешті розігнувся. Тоді уважно подивився на жертву, прижмурився і видав:

— Так тобі і треба, комуняка!

Тут до кімнати ввійшов четвертий. Його похмуре огрядне обличчя застигло, наче маска абсолютного невдоволення. Здавалося, його дратували і морозний день, і суха завірюха, що істерично билася в маленькі вікна, і темрява хати, і те, що двоє довго панькаються, а час тане снігом на його кожусі. Він розумів, що діяти треба негайно.

— Що ви як ті мухи восени, а ну давайте швидше, — проричав він.

— Та все, Гриню, готово, зараз тут поправлю, — сказав перший і зсунув мотузку.

— Так-так. Ну, шо, хлопчики. Заварили ми кашу, але виходу нема.

— Та який там вихід. Довели, паскуди!

— Добре, пішли вже.

Коли вони вже зібрались було виходити з хати, двері відчинились і всередину увійшов Нестор. Його було важко впізнати. На обличчі, яке заросло щетиною, проступали темні плями. Одяг зносився, руки вкрилися чорними смугами, які глибоко в’їлися в шкіру. Чолов’яга був відверто брудний, і від нього смерділо сумішшю поту, тютюну, пороху й мертвого звіра.

— Чого тут, усе виходить? — спитав Нестор.

— А як же! — швидко випалив Микола.

— Треба думати, шо далі, — прогримав Гриць.

— Так, а де міліціонер? — поцікавився Нестор.

— У підвалі, разом із комсомольцями. Але троє втекли, — прозвучало у відповідь.

— Ай, це дуже погано, — сказав Нестор.

Тут зв’язаний замукав, хотів був щось сказати, але кляп заважав вимовити хіба одне складне слово. «А-а-а-а-а», — тільки й вимовив полонений.

Нестор розвернувся до нього, зробив два кроки, опинився біля в’язня. Тоді уважно подивився на нього, поправив кляп.

— Ну шо, Мачуло? Добився ти свого? — сказав Нестор і всі пішли з хати. А на лаві лишився сидіти Мачула, зв’язаний та переляканий. Іноді він нахилявся — то в один, то в інший бік. Зненацька він усвідомив із жахом, що йому сильно кортить до вітру…

Четверо чоловіків вийшли з панського будинку; у дворі метушилося кілька селян. Вони підігнали санки й навантажували на них мішки з колгоспної комори. Дехто тинявся по великому приміщенню, витягував свої речі, ніс їх в оберемок. На далекому краю села пролунав постріл.

— Я вважаю, що треба брати владу у власні руки. І одне вам скажу, скоро почнеться різанина. Нам потрібна зброя, — сказав Гриць, озираючись.

Решта мовчала, вражена сценою розтягування майна. Тоді трохи уперед вийшов Нестор, незадоволено скривив обличчя й голосно промовив: «Нам залишилось трохи. Треба піднімати чоловіків». Вони ще трохи пошепотіли один до одного й розійшлися в різні боки села.

Нестор попрямував до Шевченка. Він ішов сніговим настом, валянками продавлюючи свіжі сліди. Ішов краєм вулиці, незайманою ділянкою. Йому кортіло бігти до свого приятеля, терміново поділитися новинами. Якщо ця радянська влада так із ними, наче з худобою, то він помститься! І нехай усе летить у пекло! Усе, що могло статися, уже сталося…

Дорога зайняла півгодини. Шлях лежав повз власну хату. Його серце застукало, затарабанило, задрижало. Він уже хотів зайти, відчути запах оселі, почути міцний аромат свого житла. Але стримався й попрямував далі до