Читати книгу - "Свій час"

Повертаюся до панелі.

Ось вона, моя еквосхема. Вона пульсує і дихає, мов жива, і я мимовільно відчуваю кольку провину, коли в її бездоганному організмі, в її прекрасному тілі з моєї волі заводиться метка газово-синя іскорка — паразит, жучок. Скеровую його в потрібну гілку — перш ніж здійснити соціальний платіж лінією плебс-кварталу. Є. Тепер лише дивитися.

Еквосхему синхронізовано за Абсолютним Годинником, і це дуже зручно. Решта еквокоординаторів пораються з нею в реальному часі, а найзаповзятливіші навіть переганяють її; можна лише поспівчувати одноманітності їхньої роботи і позаздрити терпінню. Відстежувати хронопотік у реалі — однаково що за давніх часів спостерігати захід сонця у високих широтах. Гарно, але майже нічого не відбувається.

Я бачу свою еквосистему швидкою, ворушкою, живою. Щедрий потік моїх благодійних екво — мінімальна сума, передбачена податковим законодавством (і назвати її мінімальною без іронії навіть у мене язик не повертається), одначе правила пристойності не дозволяють еквокоординаторові з репутацією бути дріб’язковим у справах соцвиплат; а репутація — моє все; щедрий благочинний потік прямує в потрібний відросток, і він збільшується, міцнішає на очах, створюючи фізіологічні асоціації з тих літ, що я їх, на жаль, не мав змоги утримати при собі. Захоплена цим потоком, рухається синя іскорка. Я стежу.

Що я, власне, знаю про плебс-квартал?

Не так уже й багато, але принаймні більше, ніж покоління мого сина, який валандається не знати де, мовчу вже про Елізиних біологічних ровесників. Для них плебс-квартал — даність із початковими характеристиками кипучої пекельної смоли, архетип максимального падіння та екзистенційного жаху. Не їстимеш каші — віддам у плебс-квартал. Не вчитимешся як слід — нічого, крім плебс-кварталу, тобі не світить. Усе це, звісно, не більш ніж ритуальні приповідки: вже чорти його батька знають, скільки абсолютних десятиріч населення плебс-кварталу народжується і помирає там, у своєму єдиному для всіх просторі та часі. Жодного сполучення зі світом звичайних людей, які живуть — за можливості, щасливо — всередині своїх індивідуальних хроносів, і плебс-кварталом давно нема.

Але ж я застав самий початок. Момент розшарування. Ті легендарні часи, коли в нас на очах і нашими ж руками вирішувалося все.

Женько Крамер. Він був тоді молодшим за мене років на двадцять, але, чорт забирай, ні з ким мені не вдавалося сперечатися так запекло, жваво і всерйоз, як із цим хлопчиськом. Я й досі з ним іноді подумки сперечаюся; мізерне старече дивацтво на кшталт Паютки на тактильному екрані. Женько, ясна річ, давно вже помер, сподіваюся, своєю смертю. В Абсолютному часі стільки не живуть, а тим більше у плебс-кварталі.

Крамер був ідеологом вищості Абсолютного часу, послідовним, харизматичним. На його думку, що він її так чудово міг донести будь-кому (за очевидним винятком), хроноатомізація могла привести людство лише до прірви: втрата соціальних зв’язків, за Крамером, неминуче вела до занепаду цивілізації, а перманентний стан самотності — до духовної деградації. У нього все виходило доладно, майже віршами. Те, що його послідовники мали здобути натомість, усі ці «в єдності наша сила» і «за руки візьмемось, брати, щоб не загибнуть поодинці», як на мене, звучало не досить свіжо, та його харизма таки діяла. Їх зібралося доволі багато — прихильників хроноєдності, які добровільно обрали плебс-квартал. Утім, тоді такого поняття (і зараз, думаю, суто зовнішнього, навряд чи вони самі себе так називають) ще не було.

І все-таки вони залишилися в меншості, а тому — в резервації. Решта світу передбачувано обрала хроносвободу, і я був один із перших. Завжди важливо бути одним із перших, застовпити територію, прибрати до рук ключові точки і захопити сфери впливу — а далі вже можна не квапитися.

Крамер теж був одним із перших: точніше, найпершим. Але він докорінно, від початку, помилявся. До речі, я чесно намагався розкрити йому на це очі. Я був би радий і зараз час до часу з ним сперечатися — в хронореалі.

Вони борсалися доволі довго; матері його, знову — але нехай собі, тоді ще ніхто не встиг відвикнути від колишніх понять, у цьому контексті він цілком доречний, один із моїх невитравних анахронізмів. Усуспільнивши все, що тільки можна було, від житла до засобів виробництва (не знаю, як щодо жінок, Женько в цьому сенсі був неймовірно скромний, шарівся і з’їжджав з теми), намагалися щось там креативити, штурмувати спільним розумом, запускати масштабні проекти у найрізноманітніших і найбожевільніших царинах. Чим закінчилося, всі ми знаємо. Закінчилося, зокрема, моїми щомісячними соцвиплатами під пильним наглядом колег та еквоконтрольних органів. Плебс-квартал цілком дотаційний. Чи виробляють вони бодай щось — суху локшину, презервативи, туалетний папір? — для своїх скромних внутрішніх потреб, хтозна, та й нікого це особливо не цікавить.

Набагато цікавіше, чому все закінчилося саме так?

Крамер казав: «Людина завжди була суспільною істотою. Головні наші цінності — сім’я, дружба, громада, корпоративна згуртованість, нація, народ. Важливо відчувати плече, боронитися спина до спини, бути вкрученим у ланцюг, у спільноту таких, як і сам. Щастя — це коли тебе розуміють».

«Дай мені, Боже, другого»…

Може скластися враження, начебто він був невиправний романтик, Ежен Крамер, забутий лідер піонерів хроноабсолюту, які згинули у чорториї плебс-кварталу.

Аж ніяк. Особисто мені він викладав свої теорії дещо інакше, з достоту прагматичних позицій, і опорними поняттями його теорії були «система», «загальний перерозподіл», «людська маса», «людська одиниця» і решта нудних і цинічних речей. Женько все чудово розумів, крім одного: це не діятиме.

Як він, мабуть, здивувався, визнавши нарешті, що я мав рацію. На жаль, ніхто з нас, нормальних людей, цього не побачив.