Читати книгу - "Син Сонця — Фаетон"

Але вчених непокоїла думка: що ж це за небесне тіло? Своїми розмірами воно аж ніяк не схоже на всі відомі планети. Виявилося, що Церера в чотири рази менша за Місяць і в шість із чимось разів менша за Ганімеда — одного з відкритих Галілеєм супутників Юпітера. Ні, радість передчасна: Цереру не можна піднести до класу планет. Пошуки не припинялись.

Найупертіший серед своїх колег, Ольберс знову взявся до роботи. Але все, що він відкривав протягом наступних п'яти років, його незмінно розчаровувало. Найближчі сусідки Церери — Паллада, Веста й відкрита Гардінгом Юнона — виявилися ще менші, ніж вона. Небесного тіла, яке можна було б назвати планетою в повному розумінні цього слова, не було й близько. І не могло бути — його б відкрив іще Кеплер…

Проте Ольберс не припиняв спостережень за орбітами відкритих ним небесних тіл, які дістали назву малих планет. Незабаром він був нагороджений за свою наполегливість. Ольберс помітив, що орбіти малих планет перетинаються в одній точці — в тому ж місці, де мала перебувати гадана планета. Точка перетину цілком відповідала правилу Тіціуса — Боде.

Відкриття не могло не вразити Ольберса. Лишався єдиний можливий висновок: планету було розірвано якимись невідомими силами, а «малі планети» — її осколки. Рухаючись по своїх штучних орбітах, що створилися внаслідок вибуху, осколки незмінно повертаються до місця загибелі планети, як скорботні сини приходять на могилу матері.

Це була дуже смілива гіпотеза. Вона ґрунтувалася не стільки на доказах, скільки на інтуїції: тоді ще ніхто не знав, якої форми були малі планети — кулястої чи осколочної?

Протягом цілого століття астрономи вважали висновок Ольберса надто фантастичним, їм здавалося неймовірним, що в природі існують титанічні сили, здатні вчинити подібні руйнування. А інтуїція… Ні, вона не може бути достатнім аргументом!..

Удосконалювались телескопи, збільшувалося число відкриттів малих планет.

Декому з астрономів ще й досі важко повернутись до висновку Ольберса, але більшість змушена погодитись: малі планети — це тільки уламки, що лишилися після велетенської катастрофи. Не погодитись неможливо: через сто років після відкриття Церери зрештою вдалося відповісти на питання, яке всіх хвилювало, — про геометричну форму малих планет: вони мали яскраво виражену осколочну форму!..

Тепер налічується понад 3500 малих планет. Це, звичайно, тільки те, що дозволяють побачити найпотужніші телескопи. Розміри малих планет сягають від одного до кількох сотень кілометрів у поперечнику. Найбільша серед них Церера…

Довелося відмовитись від назви «малі планети», бо з планетами їх ріднить тільки хімічна структура, спільна для всіх небесних тіл. Вони дістали назву астероїдів (що відповідає слову «планетоїди»). Крім астероїдів, на їхніх складних і плутаних шляхах розсіяна безліч найдрібніших осколків і планетного пилу, загальна маса яких значно перевершує масу самих астероїдів.

Картина стала зрозумілою: відбувся титанічної сили вибух, спрямований з глибин самої планети. Академік В. Г. Фесенков каже: «планета розірвалась, як бомба…»

Але навіть після такого висновку вчені все ще не наванжувались припустити, що на ній могло існувати органічне життя. Намагаючись створити її модель, учені брали за основу ту кількість речовини, яка блукає в Сонячній системі сьогодні. На підставі гравітаційних досліджень встановлено, що загальна маса астероїдів і планетного пилу дорівнює 0,1 маси Землі. Отже, на думку вчених, Фаетон був не більший від Марса, він мав дуже розріджену атмосферу, незначну кількість води. Звідси випливає висновок, що активно розвивати свій органічний світ ця планета не могла. Такі погляди висловили радянські дослідники І. П. Путилін та С. В. Орлов. Приблизно за таким же методом була створена модель Фаетона і в Гарвардському університеті.

Проте звернімо увагу ось на що: чи маємо ми право брати сучасну кількість розпорошеної речовини, щоб створити вірогідну модель Фаетона?.. Нам відомо: щодоби випадає на Землю кілька десятків тонн метеоритної речовини. Якщо взяти до уваги не лише метеорити, а й космічний пил, то, за підрахунками деяких астрофізиків, Земля щодня збагачується на 100 тисяч тонн! Зрозумійте, друзі: щодня! А що ж сказати про мільйони років? Ні, це вже не той «небесний потік», який, за свідченням єгипетських жерців, колись винищував земне людство. Це дрібнота, якої сучасні люди навіть не помічають. Бо сьогодні від загиблої планети в Космосі лишилися незначні рештки.

Кратер Чабб (Канада), створений метеоритним вибухом, нам здається велетенським: він має 3,6 кілометра завширшки. І вже зовсім неймовірним здається кратер Нгоро-Нгоро у Центральній Африці: він має у поперечнику аж 19 кілометрів! А нещодавно академік В. Г. Фесенков розповів про метеоритний кратер в Африці, який за площею дорівнює Кримському півострову. Академік вважає, що кратер створився досить давно внаслідок падіння астероїда. Та чи можемо ми уявити, як би себе почувала Земля, якби десь у Тихому океані впав уламок Фаетона, що своїми розмірами наближається до Вести, Юнони або навіть Церери?..

Голоси. Це була б катастрофа!.. Всесвітній потоп!..

Микола. Правильно. Навіть вулканічні поштовхи створюють хвилі цунамі в кілька десятків метрів заввишки. А такий циклопічний вибух міг би потрясти всю планетну кулю, розбудити сотні вулканів, створити хвилі з півкілометра заввишки. Від них можна було б сховатися хіба що на вершинах гір. Якщо, звичайно, ті гори не перетворилися б на вулкани…

Старовинні перекази свідчать, що наша планета була колись об'єктом таких титанічних падінь. Хай велетні падали не часто (може, раз на кілька тисячоліть), але вони винищували всі попередні досягнення людства. Ось як, за свідченням Платона, єгипетський жрець малює ці катастрофи:

«…Ви (елліни) пам'ятаєте тільки про один земний потоп, а їх іще до того було декілька… Коли боги заливають землю водою, від неї рятуються лише мешканці гір, пастухи і волопаси, а люди, що живуть у містах, потоками води викидаються в море…»

В іншому місці