Читати книгу - "Діамантовий берег"

— Ти це про які багатства? — наблизившись до хлопців, спитав Григорій Савич.

Пилип та Куприк змовкли і поховали і землю очі. Хома відказав щиросердо:

— Та це я про жабів. Бачите, скільки їх тут!

Григорій Савич, хоч і звик уже до всяких несподіванок, усе ж розгубився. Спочатку Хомина думка здалася йому дикою, несусвітною, бо він, як і кожен представник слов’янського племені, не уявляв собі чогось огиднішого за жабу. Але тут же в нього промайнула думка про умовність людських уподобань. Китайці вважають, за ласощі трепанга — морського черв’яка. Полінезійці полюють за морськими черепахами, споживають їх яйця, а щодо французів, то, як відомо, вони не одмовляються ні від жаб’ячого філе, ні від рагу з нього.

Усе це промайнуло в голові Григорія Савича і зразу ж зникло. Перед ним стояв Куприк і, дивлячись у вічі, говорив з надією:

— Он хлопці вже їли їх, так бачите, як їх повиганяло! Бо ціле літо на Скапенівку ходили, курінь там у них, земляну піч викопали, щоб було де їх смажити. А що з Пилиповою бабою трапилося, так то вони вже перед екскурсією на прощання поласували. І я теж хочу. — Тут Куприків голос задзвенів. — Чого це вони ростуть і ростуть, а я, мов гриб, застряв на одному місці!..

Такий зворот думки звеселив Григорія Савича.

Цікава історія трапилася з Пилипом. Він, що тільки один раз з Хомою спробував французької страви, і собі щиро повірив у дійсність картини, намальованої Куприком. Враз перед його очима постала і Скапенівка, і курінь, і земляна піч… Пилип не стримався, вигукнув захоплено: «Ух ти ж!» — і, звівши очі на Григорія Савича, сказав:

— Бо в жаб’ячому м’ясі вся сонячна енергія! Бачите, — він показав на болото, де шаленіли від сонця, тепла й води жаби. — Цілісінький день проти сонечка вигріваються! Самі малі, а кричать як! Це тому, що в них енергії ніщо стримати не може!

До цього Куприк так само натхненно додав:

— І волога. Ні в чиєму м’ясі не буває стільки вологи, бо ніхто стільки не барбається у воді, як вони, та ще тут, у Поліссі. Бачите, скільки тут озер, боліт? Все м’ясо їх насочується вологою. А волога — мати всьому. У нас в колгоспі ще й не завесніє як слід, а вже всі поспішають закривати вологу. Є волога — все росте, як з води йде. Немає вологи — і все никне. І я теж никну, бо немає вологи в мені, а як наїмся цього м’яса, зразу вижене мене; як Пилип і Хома стану, а може, ще вищий і шовковистіший…

Як він замовк, обізвався Женька:

— Григорію Савичу, він же матросом хоче стати. А, бач, дрібненький який. А всі матроси високі, як пальми, бо тільки на довгій нозі кльош може красиво метлятися. Григорію Савичу, ви дозвольте Куприкові…

Про себе Женька мовчав.

Оля стояла, мов нежива. Більш за все на світі вона боялася мишей, жуків і жаб. І від однієї думки, що такими наїдками можна сервірувати стіл, у неї запаморочилося в голові. А Люся тільки одну хвилину задихалася, немов їй бракувало повітря, потім отямилася і закричала:

— І як вам не соромно! Геть мені за кущі, щоб я й не бачила вас. Тьху! — Люся палко сплюнула і взялася знов за своє.— І сковорідки не дам, і казаночка хай не просять. Аварійну беріть, та й ту потім викинете в болото!

Люся розпалилася, стала красива, як квітка чорнобривця, бо сонце так висмалило її, що аж коричнева стала. Вона гнівно блимнула очима й одвернулася і, вже одвернувшися, спитала з палким докором у Григорія Савича:

— І навіщо ви потураєте цим забаганкам?

— Бо просять, — стримано відповів Григорій Савич. — А шкоди від цього нема. Розшириться асортимент блюд та й тільки.

— Аби ж хоч підріс, — ніяк не могла втихомиритись Люся. — А то ж і погані наїсться, і грибом залишиться.

— Як знати, — по-філософському одказав Григорій Савич. — Знаєш, бува так, що віра в ліки чудеса робить…

Отак експедиція розкололась на дві групи. Куприк, Женька, Пилип і Хома одділилися і сховалися за кущами. В таборі залишилися Григорій Савич, Люся й Оля. Вони й узялися чистити картоплю на обід.

Тимофій ні до однієї з груп не приєднався. Ліг осторонь на землю, поклав голову на рюкзак; дослухався, як в животі у нього помаленьку ворушився бронзовий жук і шкряботів лапками, вириваючися на волю. Тому й байдужий був Тимофій до подій в експедиції.

Білан і Явтух також участі в подіях не брали. Біланові пощастило піймати дику качку, і він доїдав її в затишку. Явтух попасом ходив вздовж стежки, косив зубами молоденьку травичку і полював на поліських комарів. Їх була сила. Вони, чіплялися йому за шерсть на животі, продовбували в кровоносних жилах криниці і черпали з них, скільки хотіли, Явтухової крові. Явтух орудував хвостом, як добрий пастух батогом. Він бив себе по спині, діставав хвостом аж до передніх колін; а під животом шмарував ним так, як добра господиня віхтем[7]; від цього комарі спочатку оберталися в безформену масу, потім у веретеноподібні сірі вогкі тіла, і вже ці тіла всівали собою поліську землю.

За кущами життя кипіло. Цьвохкали замашні лозини, і свист від них поєднувався з урочистими вигуками: «Ага, дострибалась?! Є одна!» Потім потягло димком. Розмова стала діловою: «Клади масла на сковорідку! А тепер цибульку, кріп… Та чи ж ти посолив?!»

Говорили тільки Пилип, Хома і Женька. А Куприк мовчав. Він сидів біля багаття, а здавалося, наче й не сидів. Бо