Читати книгу - "Журавлиний крик"

— Свист… Свист… Роз-зява!..

— Вони вже відступили, — все силкувався пояснити Глечик. — Відійшли.

Старшина начебто почув це, притих, прислухався, важко, з зусиллям підняв повіки й далеким, незнайомим поглядом подивився на хлопця.

— Глечик! — якось ніби заспокоєно й навіть трошки зраділо промовив старшина. — Глечик, ти?

— Що вам, товаришу старшина? Може, води? Може, шинель підстелити? Свиста нема вже, — говорив Глечик, відразу піднісшись духом від того, що старшина опам’ятався. Ця несподівана радість підбадьорила хлопця, і те, що цьому суворому, статечному командирові потрібна була його допомога, надихнуло Глечика на самовідданість. Він відчував, що міг би тепер перемогти найтяжче, пересилив би всякий страх і зробив би геть усе, аби тільки врятувати старшину. Але командир знову заплющив очі і стиснув зуби — певно, він уже нічого не міг сказати.

І тоді в траншеї з’явився Овсєєв. Пригнувшись, з гвинтівкою в руці, він квапливо переступив через Карпенка, обсипавши його землею зі стіни, і несподівано й загадково кинув Глечикові:

— Тікай к чортовій матері!

Усе ще притримуючи голову старшини, Глечик нічого не зрозумів і великими застиглими очима безтямно подивився вслід товаришеві, який відразу зник за поворотом траншеї. І коли через мить усе стало страшенно ясно, Глечик майже фізично відчув, як гостро зіткнулися в його душі два ворожі одне одному, суперечливі почуття — прагнення врятуватися, поки є така можливість, і свіжа ще, щойно усвідомлена ним горда рішучість вистояти. Хлопець розгубився і аж застогнав від цієї нестерпної роздвоєності. А на дні траншеї метався непритомний командир, його закривавлене, спітніле обличчя пашіло жаром і кривилося від мук, а з губ кволим шепотом вихоплювалася тільки одна фраза:

— Свист, вогонь! Вогонь, хутчій вогонь… ох!

Щось наче окропом ошпарило Глечика, з очей його, непрошені й невдержимі, бризнули сльози, пекуча образа обпалила його щиру душу. Він ускочив у траншею, вже не ховаючись від ворога, і побачив Овсєєва, який, тримаючи гвинтівку в правій руці й шалено відмахуючи лівою, шпарко біг канавою до лісу, тільки підошви мелькали. Глечик захлинувся сльозами від образи й по-хлопчачому дзвінко, з нестримним страшним розпачем закричав услід:

— Стій!! Стій!!! Що робиш, злодюго?! Стій!!!

Овсєєв на бігу оглянувся і ще швидше замелькав ногами: стало ясно — не для того він тікав, щоб зупинятися. Тоді Глечик тремтячими руками схопив кулемет старшини, перекинув його на тильний бруствер і, майже не цілячись, випустив навздогін Овсєєву все, що було в недостріляному диску.

Коли він, схвильований і нестямний від жаху, відірвав від приклада замурзану щоку, то побачив далеко в канаві сірий нерухомий бугорок шинелі, що випнувся на спині Овсєєва, і більше аж до самого лісу нікого не було. Знесилений Глечик сумно опустив руки. Осінній вітер швидко висушив його сльози, боєць раптом відчув спустошеність у душі, принишк і, хитаючись, навмання побрів траншеєю.

Він ходив так по ній, може, годину чи й дві. Ходив, сліпо натикаючись на стіни, на ріг повороту біля самого окопчика, погляд його знерухомів, а в округлених великих очах була пустота. Та ось він спіткнувся об ноги старшини, взуті в кирзові чоботи, і опустився біля свого командира. Старшина лежав тихо, розкинувши в сторони зігнуті в ліктях руки і ледь відкривши широкі зуби. Нічого в ньому вже не було від колишньої владної командирської суворості, тільки невиразно вгадувалося в рисах обличчя якесь запитання, подив — може, то відбивався вчорашній його роздум про те, кому з них, шістьох, судитиме доля закінчити бій. А може, зрозумів він, що поруч один тільки Глечик та що саме йому випала ця доля, і запізнілий німий подив позначився на його змертвілому обличчі.

У полі запанувала тиша. Вітер наполегливо гнав з неба низьке дрантя хмар, між якими у височині блищали прогалини блакиті, оторочені бережками далеких білих хмар. Крізь них обманливою скупою радістю проглядало осіннє сонце, і широкі стрімливі тіні невпинною величезною чередою швидко-швидко пливли по землі.

Це німе затишшя помалу почало вертати до життя зболілого душею Глечика. Хоч як жахливо й безнадійно було залишатися йому самому на місці смерті, своїх товаришів, але, вбивши Овсєєва, він відчув, що доведеться стояти до кінця. І хлопець неквапливо й без колишньої боязкості, байдужий тепер до себе ходив по траншеї й готував зброю. Він переніс кулемет старшини в окопчик Свиста, а трофейний поставив на другому фланзі. Потім туди ж перетяг і стрічки, а в Карпенковому окопчику взяв до того ж останню протитанкову гранату, розгвинтив, подивився, чи заряджена, і поклав на бровку траншеї.

Німці на пагорку чомусь мовчали, але не відходили і, раз у раз з’являючись удалині коло беріз, щось виглядали. Незабаром, звернувши з дороги біля села, в поле виїхало кілька машин з причепленими до них гарматами. Глечик розумів: німці щось замишляють, але попереднього страху в хлопця вже не було, була тільки мовчазна зловтіха, коли він бачив їхнє ретельне готування, спрямоване супроти нього, одного-єдиного.

Так минав час, уже, мабуть, настав полудень. Небо прояснилося; зганяючи хмари, все частіше й довше світило негаряче сонце. Вітер швидко сушив нічну мокроту, світліли розм’яклі грудки бруствера, бралась підсохлими плямами дорога, тільки Глечикова шинель і досі була вогка, геть вимазана глиною і пудовим тягарем давила на плечі. Мимоволі тягнучись до тепла й світла, боєць виліз із сирого затінку окопу й сів на бруствер, звісивши з колін безвольні руки.

Так, переживши страх і невідчепне побоювання за своє життя, мовчазно сидів він на переїзді обличчям до того поля, де копошилися, їздили й ходили вороги, готуючи черговий удар, і в голові його снували невеселі, тяжкі думки.