Читати книгу - "Дуже страшна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А ще я чув, що діти переносять будь-які хвороби значно легше, ніж дорослі люди. І коли мама чи тато хворіли, я сумував через те, що хвороби всередині сім'ї не можна розподіляти на власний розсуд: я б охоче брав на себе їхні грипи, ангіни, спазми судин. І навіть камені, які десь відкладалися в тата, я б, не вагаючись, узяв і «відклав» де-небудь у себе.
Я знав, що в дорослих від хвилювання підвищується тиск, судини звужуються і відбувається ще багато такого, чого зі мною ніколи не бувало. Одне слово, ми вчасно подзвонили!
Усі дивилися на мене так, немовби хотіли слідом за Наташею сказати: «Спасибі, Алику!..»
І хоч усі наші батьки були вже спокійні, мені здалося, що телефон ми використали не до кінця.
— Давайте подзвонимо кому-небудь з товаришів? — запропонував я.
Почали з Парамонова. Це була людина років дванадцяти з половиною, не більше. Екзальтованість була його яскравою особливістю. Він міг зробити слона не тільки з мухи, а навіть і з комара.
Я знав, що, коли подзвонити Парамонову, він роздзвонить про цей дзвінок на всю школу.
— Парамонов, — проказав я в трубку ледь приглушеним, таємничим голосом. — Привіт тобі просто з старої дачі!
— Ви ще там?
— А де ж нам бути?
— От здорово! З Нінель Федорівною?
— Ні, абсолютно самі.
— Навіть не віриться!
— Приїжджай подивися!..
— Самі в усій дачі?
— Авжеж. Вона цілком у нашому розпорядженні.
— Ну й здорово!
— Ми повернемося пізньої ночі.
— Не може бути!
— Подзвони до мене додому й перевір у батьків. Або до Покійника. Адже батьки неправду не скажуть!
— Чому ж так пізно?
— Ми сиділи в підвалі.
— Довго?
— Чотири з половиною години. А може й більше.
— Ну й здорово! Що ви там робили?
— Розкривали страшну таємницю.
— І розкрили?
— Так, ми розкрили. Таємницю скелета!
— Кого?
— Скелета, скелета… Не дивуйся!
— Справжній скелет?
— А ти думав — іграшковий?
— Чий?
— Важко сказати з абсолютною точністю. Ми не були з ним знайомі…
— Ви в тій самій дачі? Яка описана в повісті? Ну, в тій, у якій зник чоловік!
— Ми теж могли зникнути. Але ми боролись!
— Їх було багато?
— Один чоловік.
— Тільки один? А вас — цілий літературний гурток!
— Якби ти бачив його, ти б зрозумів… Але ми перемогли. Тепер він покараний і перебуває в ув'язненні. Ми посадовили його в підвал!
Потім ми почали дзвонити й іншим своїм однокласникам.
— Слухайте стару Дачу! — говорив я. Або так: — На проводі — стара дача! Ми повернемося пізньої ночі…
Нам заздрили і тому сумнівалися…
— Мабуть, сидите вдома?
— Можете перевірити у наших батьків. Адже батьки неправду не скажуть!
Щоб не здатися Наташі в чомусь нескромним, я говорив: «Ми боролися… Ми розгадали… Ми посадовили в підвал…» Хоч насправді боровся з Племінником я сам і я сам загнав його в підземелля. «Хай для своїх однокласників я залишатимуся поки що безіменним героєм, зате для Наташі назавжди залишуся скромним і чистим!» Ця думка мене втішала.
— Хіба нам не час іти на станцію? — спитав Покійник.
— Вже час, мій друже, час! — зітхнувши, відповів я: ми ще не встигли обдзвонити всіх — у нашому класі навчалося сорок два чоловіки.
Час ми ще мали, але сумніви мене квапили: «А що, коли я знову щось наплутав? А якщо електричка прийде раніше, ніж слід?»
— Побігли! — сказав я. Ходити ми того дня взагалі розучилися.
— Але спершу треба випустити з підвалу Племінника, — сказала Наташа.
— Навіщо його випускати?
— Щоб він там не вмер.
— О, яка ти добра! — вигукнув я і притис руки до грудей.
— Хай сидить «за гратами, в темній в'язниці сирій», — сказав Покійник. — Хіба він не заслужив кари?
— По-моєму, він своє відсидів, — сказала Наташа. І глянула на годинник.
— Ми сиділи значно більше, — заперечив я. — Хоч нічим не завинили. Чому ж він повинен сидіти менше, ніж ми?
Мені не хотілося їй заперечувати. Виконувати будь-яке її бажання — ось що було моєю мрією! «Але ж як нам його випустити? У який спосіб? — подумки міркував я. — Здається, звільнити його в підвалу ще важче, ніж загнати туди!»
Ми вийшли з кімнати й стояли біля сходів: вони вели просто до залізних дверей, які вели просто в підвал.
— Адже він не сам… Це ж я, — тихо почав Гліб.
— Мовчи! — Грізним шепотом я закрив йому рота: ще тільки бракувало, щоб він признався й сам усе розкрив. Ні, це мав зробити я, Детектив!
— Наташа має рацію, — сказав добрий Принц Датський. — По-моєму, племінник Григорій уже усвідомив… Сидить тихо.
Саме в цю мить з підвалу долинуло:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дуже страшна історія», після закриття браузера.