Читати книгу - "Дуже страшна історія"

— Перекажи мамі, Михайле, що я приїду об одинадцятій. Або об одинадцятій годині десять хвилин. Тому що ми запізнилися на електричку Повтори все це слово в слово.

— Ти приїдеш об одинадцятій. Або об одинадцятій годині десять хвилин, — повторив брат Михайло. — Тому що ти запізнилася на електричку.

— Не я запізнилася, а ми. Ми всі запізнилися! — Суворо поправила Миронова. — Повтори ще раз.

Він повторив. Цього разу без помилок, бо вона повісила трубку. Не сказала ні «цілую», ні «до побачення», а просто повісила.

Я зрозумів, що Миронова вміє не тільки підкорятися, а й наказувати. Тим, хто молодший за неї. Що брат був молодший, я був майже певен, хоч вона й називала його Михайлом. І все-таки, щоб перевірити свій здогад, спитав:

— Це молодший твій брат?

— Він молодший на один рік і сім місяців, — відповіла Миронова.

Гостра спостережливість і цього разу не обманула мене. Щойно Миронова відійшла від апарата, Покійник, не чекаючи мого запрошення, сам кинувся до телефону. Але його номер був зайнятий.

— Хіба не можна було в інший час? Хіба можна так довго? — бурчав Покійник. І зненацька загорлав: — Мамусю, це я! Телефон був так довго зайнятий… Ти дзвонила черговому? Якому? Ах, по місту? До лікарні? І в морг?!

Його мама хвилювалася так, наче Покійник умер.

Потім Покійник навіщось повідомив, що ми на дачі самі, тобто без дорослих. Тут голос його мами стало так добре чути, наче вона була не в місті, а на сусідній дачі. Покійник пояснив:

— Ні, ми не самі… Нам Нінель дозволила!

— Навіщо? Навіщо ти це сказав?! — я смикнув його за рукав.

Та вже було пізно. Мама кричала, що вона народила Покійника не для того, щоб його втратити. Чи щось таке.

Я знову, як досвідчений детектив, уявив собі всю розмову.

— Як могла наша вчителька це зробити? Адже ми її попереджали! — кричала мама.

— Коли попереджали?.. — здивувався Покійник.

І я ще раз зрозумів, наскільки то краще, коли на батьківські збори йдуть не батьки, а йде старший брат: Покійник не знав ніяких подробиць.

— Ну, це вже остання краплина! — кричала мама, немовби з сусідньої дачі. Але всіх слів не було чути, і мені доводилося догадуватись.

— Як то остання? В якому розумінні? — дивувався Покійник.

Я зрозумів, що його мама була серед тих, хто нападав на нашу Нінель.

Гліб похилився так низько, як не хилився ще ніколи.

— Ходи! Твоя черга! — сказав я з погано прихованою злістю.

— Я потім… Після тебе… Я можу потім…

— Ще б пак: адже в тебе вдома ніхто не хвилюється! Ти, звичайно, заздалегідь попередив. Хто-хто, а ти знав…

Ніхто з присутніх нас не зрозумів. Але ми добре зрозуміли один одного: Гліб заздалегідь знав, що ми пізно повернемося. Він зробив для цього все, що міг. І, звичайно, ще вранці попередив, щоб його не чекали.

— Про Нінель Федорівну ти не подумав? — тихо, трохи вгамувавши свій справедливий гнів, спитав я. І погрозливо, але пошепки, щоб інші не чули, додав: — Незабаром я з'ясую все. Всі мотиви! Навіщо це тобі було потрібно?.. Га? Потім поясниш. А зараз дзвони. Мов нічого й не сталося. Інакше всі догадаються раніш, ніж треба.

Він вагався.

— Дзвони, немовби і в тебе вдома хвилюються!

Він підкорився.

— Ми тут… Я пізно… Об одинадцятій… — повідомив він те, що його тато, син письменника Гл. Бородаєва, і так чудово знав.

Я здаля обливав Гліба крижаним струменем зневаги. Але так, щоб цей струмінь не влучив ненароком в інших, тобто щоб мого погляду не перехопили і не здогадались про щось перше, ніж я закінчу розслідування.

Потім я дізнався адресу Принца, записав її й набрав номер свого телефону. Він також довго був зайнятий.

«Може, теж дзвонять у морг? — подумав я. — Або Костя розмовляє з своїми приятелями? А точніше сказати, з приятельками?» Телефон був зайнятий хвилин п'ятнадцять, не менше. Але й не більше, бо я перевірив по годиннику, що був на руці в Наташі. У мене теж був годинник, але я намагався якнайчастіше звертатися до її маленького годинничка. Брав Наташину руку, підносив до самісіньких очей. Це були незабутні хвилини!

Номер був зайнятий, а я радісно усміхався. Усі поглядали на мене з подивом.

— Коли так довго, значить, це напевне Костя, — почав я пояснювати. — Мій брат! Саме він має збігати до батьків Принца. Добре, що він дома!

Нарешті я висловив Кості своє прохання.

— А Нінель Федорівна з вами? — спитав він таким тоном, яким звичайно не запитують про вчителів. — І вона теж просить мене?

— Так! — Я збрехав. Але задля високої мети!

— В такому разі я зроблю це негайно. Перекажи їй моє вітання і повідом, що я ходитиму на всі батьківські збори. Хай якнайчастіше їх скликає. Салют! Я мчу до батьків Круглова!..

Круглов — це було прізвище Принца.

Навіть не дуже досвідчене око могло безпомилково визначити, що у всіх настрій поліпшився: ми вже не хвилювалися за своїх батьків, бо вони вже не хвилювалися за нас.

Моя мама не була так тяжко хвора, як Наташина. Але я часто думав про мамине й татове здоров'я. Одного разу я почув по радіо, що довголіття немовби дістають у спадщину від батьків, від бабусь і дідусів. Одне слово, від предків. Це мене дуже порадувало: мої бабусі й дідусі — всі четверо! — були бадьорі й здорові. Значить їхні діти, тобто мама й тато, теж мали прожити дуже довго.

Один дідусь був навіть такий здоровий, що років десять тому розірвав шлюб з бабусею, яка тоді ще не була бабусею в повному розумінні цього слова, і тому теж змогла вийти заміж удруге. Тепер