Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

— Ви бачите, — сказав я, звертаючись до них, — я не кажу порожніх слів.

Відповіді на це не надійшло.

— Однак, якщо ви все ще сумніваєтеся в нашій могутності, провадив я, — нехай хтось із вас зійде на цю скелю, і я з ним зроблю те ж саме, що з антилопою.

Але охочих не знайшлося. Настала невелика мовчанка, яку обірвав син короля.

— Послухай, дядю, — сказав він, — прошу тебе, зійди на скелю. Чаклунство може вбити лише тварину, але не людину.

Проте старому джентльменові пропозиція племінника зовсім не сподобалася, і він навіть образився.

— Ні, ні! — вигукнув він жваво. — Мої старі очі бачили достатньо. — І, звертаючись до свого почту, він сказав: — Ці люди — чаклуни, і їх потрібно відвести до короля. А якщо хтось із вас захоче випробувати чари чужоземців на собі, той може зійти на скелю, щоб із ним могла поговорити чарівна трубка.

Але серед кукуанів не знайшлося охочих слухати зачаровану трубку.

— Не витрачай даремно свою чарівну силу на наші нікчемні тіла, — сказав один із тубільців, — нам досить того, що ми бачили. Всі наші чаклуни не можуть показати нічого подібного.

— Ти мовиш правду, — зауважив старий джентльмен із почуттям великого полегшення, — це справді так! Слухайте ви, діти зірок, діти блискучого ока і зубів, що рухаються, ви, котрі управляєте громом і вбиваєте здалеку! Я — Інфадус, син Кафи, колишнього короля кукуанів. А цей юнак — Скрагга.

— Цей Скрагга ледве не відправив мене на той світ50, прошепотів Гуд.

— Скрагга, — продовжував урочисто Інфадус, — син Твали. Великий король Твала — чоловік тисячі жінок, глава і владика кукуанського народу, хранитель Великої Дороги, страх своїх ворогів, мудрець, якому відомі всі таємниці чаклунства, вождь ста тисяч воїнів, Твала Одноокий, Твала Чорний, Твала Грізний!

— У такому випадку, — відповів я пихато, — веди нас до Твали. Ми не бажаємо розмовляти з підлеглими і слугами.

— Бажання ваше буде виконано, мої повелителі! Ми проведемо вас до короля, але шлях наш далекий. Ми прийшли сюди полювати і перебуваємо за три дні переходу від житла короля. Будьте терпеливі, повелителі, через три дні ви побачите великого Твалу.

— Гаразд, — сказав я зневажливо. — Ми з часом не рахуємося і ніколи не поспішаємо, бо ми безсмертні. Ми готові. Веди нас. Але слухай, Інфадус, і ти, Скрагга! Бережіться нас обманювати! Не розставляйте нам пасток! Перш ніж ваші жалюгідні мізки надумають зробити щось недобре, ми про це дізнаємося і відомстимо вам, бо володіємо чудодійною силою читати думки людей. Світло, що сходить з прозорого ока того, чиї ноги голі, а обличчя обросло волоссям лише з одного боку, вб’є вас на місці й принесе лихо вашій країні. Його рухливі зуби вискочать і увіпнуться у ваше тіло і пожеруть не тільки вас, але й ваших жінок і ваших дітей, а чарівні трубки продірявлять наскрізь ваші тіла так, що вони стануть схожі на сито.

Ця блискуча промова справила велике враження, хоча навряд чи була потрібна, оскільки наші нові друзі І без того були вже приголомшені нашими магічними талантами.

Старий воїн догідливо схилився перед нами і белькотів: “Куум, куум”. Згодом я дізнався, що це слово є привітанням, яке відповідає зулуському “байете”, з яким кукуани звертаються тільки до короля і членів королівського роду. Потім він щось сказав своїм людям. Вони зараз же схопили наше майно, крім зброї, до якої боялися доторкнутися, і навіть одяг Гуда, що, коли пам’ятає читач, був так акуратно складений на березі струмка. Побачивши це, капітан хотів його одібрати, внаслідок чого спалахнула запальна суперечка між тубільцями і Гудом.

— Нехай мій повелитель і володар прозорого ока не чіпає свої речі. Нести їх — справа його рабів.

— Але я хочу надіти свої штани! — ревів Гуд по-англійському.

Амбопа переклав його слова.

— О повелителю мій! — вигукнув Інфадус. — Невже ти хочеш сховати свої чудові білі ноги від зору своїх покірних слуг? (Гуд брюнет, але шкіра в нього незвичайно біла). Чим ми прогнівили тебе, о повелителю, що ти хочеш це зробити?

Дивлячись на Гуда, я буквально лопався од сміху. За цей час один із тубільців уже встиг схопити одяг капітана й утекти з ним.

— Прокляття! — ричав Гуд. — Цей чорний негідник утік із моїми штанами!

— Послухайте, Гуд, — сказав сер Генрі, ви з’явилися у цій країні у певній ролі й повинні грати її до кінця. Поки ви тут, штанів одягати вже не зможете. Віднині вам належить франтувати тільки у фланелевій сорочці, черевиках і моноклі.

— Так, — підтвердив я, — і з однією бакенбардою. Якщо ви з’явитеся перед кукуанами в іншому вигляді, вони сприймуть нас за обманщиків. Мені дуже жаль, що вам доведеться ходити в такому вигляді, але я кажу абсолютно серйозно, Гуд. У вас немає іншого виходу. Якщо у них виникне найменша підозра, наше життя не буде варте і фартинга51.

— Ви справді так думаєте? — понуро запитав Гуд.

— Ну звичайно! Ваші “чудові білі ноги” і монокль — наш порятунок. Сер Генрі цілком має рацію, кажучи, що ви повинні грати свою роль до кінця. Дякуйте богові, що ви встигли хоч узутися і що тут тепло.

Гуд важко зітхнув і нічого не відповів. Тільки тижнів через два він звикнувся зі своїм дивним туалетом.