Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

Помітно стомлені, вони мовчки посідали кружка і закурили свої довгі бамбукові люльки.

— Вони вирішили повісити нас на березі, — прохрипів Хлєбников, багровіючи, злизуючи з губів криваву піну. — Я нітрохи не винувачу вас, Василю Михайловичу, ви не подумайте поганого… Я знаю вас не перший місяць і рік, ви завжди були людиною сердечною і справедливою…

— Але я звірився на Тхне слово! — тихо відказав Головнін. — На слово зрадників… І ви тепер через мене терпите все й життям платитесь, друже мій… Я не боюся смерті, нітрохи не страшусь, але пам’ятати, весь час пам’ятати про те, що я винен і в стражданнях ваших, і в загибелі, — ось найстрашніша мука…

Михайло Шкаєв, відважний матрос, через силу повернув до Головніна обличчя, і голос його прозвучав дружнім докором:

— Не ті слова, капітане, не ті… хіба ми не спільну оправу робили? Хіба ми для веселощів прибули в цю прокляту діру? Коли вже шукати винних, то ось вони, перед нами, відступники від слова, з отим пухлим бовваном на чолі…

Матрос Григорій Васильєв сказав:

— Ми з вами до кінця, капітане… І нема чого шкодувати. Ми всі рівні і перед обов’язком, і перед смертю.

Солдати попідводились, пошепотілися про щось у куточку і вернулись до моряків. Було незрозуміло, навіщо вони в’язали полоненим ноги. Тепер вони заходились розплутувати вірьовки, але ті лише, що були позатягані вище ступень, а також послабили петлі, накладені вище колін.

Старший солдат кивнув Головніну на вихід, і капітан попереду всіх вийшов із намету. Кожного полоненого супроводило двоє японців: один тримав у руці кінець вірьовки, другий, ідучи поряд, тримав рушницю напоготів… За брамою фортеці старший солдат показав на вузьку стежку, що звивисто бігла в гори. Крутою кременистою стежкою полонені зійшли на вершину горба. Головнін зупинився й обернувся до гавані. Він скрикнув… Далеко на рейді, вбрана в білі паруси, повільно пливла «Диана».

Хлєбников теж зупинився; наче мимоволі, руки його рвонулись, плечі поникли й затрусились:

— Василю Михайловичу… Капітане… Востаннє ми бачимо рідну «Диану»!..

Головнін з силою рвонув вірьовки; кров бризнула: і розсіченої на кистях рук шкіри.

Прощай, «Диана»!..

Васильєв заплакав; Хлєбников важко опустив голову; Шкаєв заскреготів зубами:

— Ех, аби тільки товариші поквитувалися за нас!..

Капітан випростався, швидко підвів голову, важкі брови його зсунулись і переломились:

— Про що ти кажеш, Михайле?! Щоб товариші висадились на берег?.. Ось чого я боюсь гірше смерті: нерозсудливої спроби визволити нас або метатися… Та вони ж загинуть усі до останнього! їх невеличка жменька, а солдатів у фортеці бачив скільки? Висадка — це загибель, і не тільки десанту, — корабля. Одна лише надія тішить мене: Рікордові вистачить розсудливості й самовладання, щоб не зробити цієї непоправної помилки.

Конвойний щось викрикнув і штовхнув Головніна прикладом, другий натягнув вірьовку, показуючи на стежку., Троє японців разом кинулись до Хлєбникова, але не зрушили його з місця. Ледве пересуваючи ноги, Головнін зробив кілька кроків. Він хотів ще раз обернутись, але конвойний смикнув за вірьовку, і петлі обпекли тіло. Похитуючись, Головнін зійшов із стежки.

З рейду долинув залп. Як добре знав капітан грім цих гармат!.. Отже, Рікорд висадився на берег і повів моряків в атаку.

— Кінець всьому!.. — прошепотів Головнін, силкуючись удержатись на ногах. Далекі похмурі гори зсунулися з місць і, мов величезні хвилі, рушили перед його затуманеними очима. Хлєбников спробував підтримати його, підставити плече, але опізнився. Захлинаючись кров’ю, що ринула з горла, з чорним опухлим обличчям капітан повалився на стежку.

З рейду вдруге долинув залп, і був він прощальним салютом «Дианы».

Берегами бурхливих гірських річок та недвижних прозорих озер, кам’яними осипами перевалів, трав’янистими долинами, непролазними заростями чагарів і вкритою галькою приморською смугою ішли полонені, оточені змінним конвоєм, ішли, залишаючи на стежках сліди зранених ніг…

Уже скінчився липень… Двадцять жарких, задушливих днів липня минули в дорозі, як двадцять каторжних років, і почався серпень. Дорожній порох чорною, гіркою корою осідав на губах. Чи були зливи, чи навалювалися з моря на цей кам’яний берег шквали, чи стояла полуднева спека, скорботний похід не припинявся. Від першого проблиску вранішньої зорі і до пізнього смерку, коли на узмор’ї спалахували рибальські вогні, ішли моряки, волочачи розвіхтяні вірьовки, несучи, як залізний тягар, мовчання й рішучість.

Конвойні не знімали вірьовок, Рани на руках у полонених гноїлися. В селищах, на ночівлях, конвойні обв'язували рани ганчір’ям і знову стягували петлі.

І все ж на нескінченному цьому чорному шляху були й хвилини просвітку. Ні, Японію населяли не самі чванливі самураї. В селах, у рибальських селищах, в розкиданих на узбережжі городках полонених обступав схвильований натовп: жінки проривалися крізь цеп конвою з глеком води або молока, чоловіки дарували тютюн, діти, послані рідними, підносили сушену рибу, зелень і рис… І зворушувала моряків сердечна, щира, людська доброта, коли який-небудь селянин, у котрого в самого лічені вершки землі, широко розчиняв двері своєї комірчини і голосно просив солдатів, щоб дозволили йому дати притулок полоненим.

Немов переказуючи давню, виношену свою думу, Шкаєв сказав Васильєву:

— Дуже, брат, нагадує мені країна ця японська двоповерховий будинок. Тільки нагорі — звір’я, горло ладне кожному перегризти, а внизу — люди.

— Будиночки в них легкі, — помовчавши, зауважив Васильєв. — Мурованих, міцних і подивитись нема…

— Ну, то й що?

— А взяти б цей будинок двоповерховий та й перевернути… Розумієш, просто догори дном його поставити.

— Ого! — вигукнув Шкаєв. — Великий був би переполох… Але правда взяла б своє, це так…

Головнін чув цю коротку розмову. З першого дня полону він поводився з матросами, як рівний з рівними. Вони шанобливо називали його, як і раніш, капітаном, на ночівлях давали йому краще місце, ладні були віддати останню жменю рису