Читати книгу - "Слідами вигнанця"

— Гамба, прокидай!

Павел заворушився й розплющив очі.

— Прокидай, гамба! — схвильовано засичав йому в самісіньке вухо Домбо. — Погано дуже! Надворі люди! Рушниця клац-клац!

Павел схопився, мов обпарений, миттю намацав ручку пістолета й прислухався. Надворі й справді чулося таємниче перешіптування та клацання рушниць.

Ніч видалась ясна і зоряна, але місяць ще не сходив. У кімнаті було поночі, майже нічого не видно. Тільки проти вікна світилися зуби негреняти. Павел притяг хлопчика до себе й шепнув:

— Карабін набитий?

— Набитий! — так само тихо відповів Домбо.

— Будь напоготові! Стань за дверима.

Домбо підступив до дверей і наставив рушницю. Наслухаючи, Павел дістав сигарету й креснув сірник. Потім кілька разів бухикнув і закурив. Усе це він робив навмисне гучно, аби напасники зрозуміли, що в кімнаті не сплять. Надворі раптом стало тихо, як у вусі. Павел завмер. За кілька хвилин попід вікном хтось похапцем прочовгикав і зник.

Запала мертва тиша. Павел залишивсь на чатах, а Домбо ліг спати.

Уранці старий бур, неначе для того, щоб розвіяти всілякі підозри, приніс у трьох череп'яних полумисках гарячу голландську каву. Він довго скарживсь на місцевих дикунів, які зазіхають на «його маєтність» і не бажають працювати. З великими труднощами він тримає в покорі якусь сотню душ. Після того, коли португальський загін спалив селище й знищив половину населення, яке дідок називав «дикими тубільцями», плем'я подалось углиб країни. Але майже щоночі «дикуни» наскакують на плантацію й нищать посіви.

Землю обробляють мотиками та загостреним пакіллям. Часом, але дуже рідко, використовують африканських биків, єдиний вид худоби, яку тут розводять.

— А скільки ж у вас бичків? — запитав Павел наприкінці розмови.

— П'ять молодий і три старий, — відповів Дідок.

— Продайте нам одного бичка!

Дідок витер кулаками сльозаві очі й пішов покликати сина. У дверях виросла та сама чорненька клишонога постать, що й учора. Батько з сином заґелґотіли між собою незрозумілою для Павла мовою.

— Одного бичка можемо вам продати, — озвався по хвилі син і посмикав свої чорні закручені вусики, — але тут гроші не мають ніякої вартості. Операцію можемо здійснити тільки товар за товар.

— За який же товар? — знітився Павел. — Ми з собою не взяли ніяких товарів.

— Тоді давайте за зброю, — лукаво посміхнувсь клишоногий і глянув на кобуру, що жовтіла в Балканова при боці.

Павел завагався. Зброя в цих місцях — найдорожча для мандрівника річ. Але людині таки важко витримати довгу дорогу, несучи все необхідне на собі. А без ноші йтиметься куди легше. Вони зараз мають три пістолети. Тож одним з них, мабуть, доведеться поступитися. Залишиться ще два пістолети й один драгунський карабін точного бою…

Бур, покручуючи вусик, чекав на відповідь.

— Гаразд, — проказав нарешті Балка-нов. — Даю вам пістолет, але за умови, що ми самі виберемо собі худобину.

Той погодився.

За пістолет з п'ятдесятьма набоями Павел вибрав стару сумирну тварину з кільцем у хряпах і новим налигачем. Бика звали Корі. Шн не сопів сердито, не загрібав передніми ратицями землю й не нахилив вороже голови, як би на його місці зробив молодий вгодований бичок.

Отже, всю ношу наладували на спину Корі.

При собі Павел залишив самий карабін, похідну торбину з кількома обоймами патронів та карту. А Домбо взяв у руки марімбу. Він остерігався класти її серед речі, щоб, бува, бик, зморений спекотою, не ліг і не розтрощив цей «коштовний» музичний інструмент.

Усе було готове до походу. Востаннє смикнувши мотуззя й переконавшися, що вантаж прилаштовано надійно, Павел звернувсь до Альвареса:

— Ну, лізь і ти на бика!

— А чому це я? — несподівано заперечив португалець. — Нехай лишень негр катається!

Павел здивувався.

— Ти ж знесилів, і ноги в тебе понамулювані! Користайся з доброї нагоди! Так і нам ітиметься швидше.

— Не довіряюсь я цій дикій тварюці! — буркнув Альварес, узяв у руки бамбуковий цурпалок, підхопив бика за налигач і рушив уперед. Корі покірливо почвалав за новими господарями.

Бури немов хапалися здихатись непроханих гостей. Тільки-но мандрівники переступили поріг, як хазяї замкнули й ворота. Останньої миті Павел помітив, як клишоногий вусань ухопив тичку й замахнувся на негра, що виглядав з-за рогу повітки, — тієї самої, звідки звечора долинав людський гамір. Негр щось сердито вигукнув через паркан і покрокував до задньої будівлі.

Лише руда гостроморда собачня, поспинавшись на дах комори, проводжала гостей хрипким лютим гавкотом.

Постріли у джунглях. Тубілець уникає смерті. Батько знаходить сина. Хто такий Сімоне Альварес? Домбо рятує географа. Наруччя сили. Таємничі знаки на табакерці. Химерні стовпи. Перші сліди білої людини

За два дні після цього мандрівники під проводом негреняти, яке добре знало цю місцевість, увійшли в долину річки Домбеї. Стежина стала ширша й добре втоптана та вичовгана босими п'ятами тубільців. Коли вірити словам дослідників Африки, то це був «важливий торговельний шлях, який сполучає порт Луанду з річкою Кубангу».

Понад берегами пересохлої Домбеї погойдувалися стрункі олійні та кокосові пальми, майоріли червоні маки, шаруділа папороть, бриніли на пружному вітрі бамбукові зарості й де-не-де здіймались розлогі самітні велетні-баобаби.

Рідна природа збудила в Домбові заснулі спогади. Тут він ще дитям ходив з мисливцями племені на полювання, продирався папоротями й топтав цю. буйну зелену траву. Хлопчик дослухавсь до таємничого нашіптування луків, ганявся за блискучими басовитими жуками та яскравими метеликами. А ці ось ліани, що пообплутували дерева пишними гірляндами, всіяними орхідеями, правили малому Домбові та його товаришам за гойдалки.

Він зупинився й насторочив вуха, зачарований дзвінким пташиним щебетом і стрекотанням барвистих папуг. Кожен