Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

І він спокусився. Викрав пістолетика у старшого і вперше за весь час свого існування од братів одірвався, просто втік, щоб на самоті втішитися й награтися іграшкою. Пішов він у парк, дорогою граючись, тобто розстрілюючи бур’яни, кущі й перехожих, і його засікли двоє хлопців із Любарської — Роман Надудський і Михайло Бернайзеншвейн, підлітки, років по чотирнадцять. Вони наскочили на малюка, забрали в нього іграшку, а що Карасик був завзятий і з відчаю покусав їх та подряпав, вони його побили, кинули у бетонний риштак і закидали камінням. Там, у риштаку, найменший Карасик і віддав Богові душу, а перелякані хлопці дали драла; згодом, правда, злякалися ще більше і самі себе видали міліції.

І знову плакали в нас у дворі мідні труби, та в той день уже не було сонця, бо осінь стояла пізня, і хоч не дощило, але дув сильний холодний вітер, рвав волосся у чоловіків, мотав спідницями й краями хусток у жінок; осінні пишні квіти вже майже відійшли, отож найбільше люди принесли морозу, хоч були й айстри, й жоржини, і ці квіти тоскно пахли. Карасиха була прибита і вряди-годи починала натужно вити, як поранена тварина. Карась стояв біля труни, і в нього потоками текли з очей сльози, не перестаючи, і це було так дивно бачити! Троє осиротілих Карасиків стояли в своїх сірих костюмчиках із червоно-чорною стрічкою на рукаві, наче неживі: однакові, виблідлі, перелякані, а спокушений маленький грішник лежав спокійно в труні, і його обклали квітами аж так, щоб не було видно проломленої голови, через це й здавалося, що він у квітчаному вінку. І знову-таки якось нестерпно-тоскно пахло, як завжди пахне при покійному, і моя мати в чорній сукні та хустині вийшла у двір і зупинилася, похмура й рішуча.

— Ні, це найгірше, коли помирають діти! — сказала вона.

А музика ридала, а музика квилила, і знову всі сусіди в повному складі зібралися разом: дивно вихудла Олька, в якої обличчя тепер було не червоно-сизе, а сіре, майже чорне, очі ж великі й сумні; і моя подружка Галинка, яка підійшла до мене й притислася плечиком до плеча мого.

— Дивлюся на нього, — шепнула мені, — і мені здається, що він зараз скочить, засміється і скаже, що всіх нас обдурив. Чи може таке статися?

— Не може, — відповів я пошепки. — Бо він нас не обдурив.

Стояли тут Ващуки: Віктор із матір’ю і навіть божевільна Зіна, яка з величезною цікавістю розглядалася по людях, а побачивши, що сусіди підходять і кладуть на труну й покійника квіти, побігла за дім, зірвала кропиву та поклала й собі. Ващучка хотіла ту кропиву забрати й викинути, але Карасиха раптом ніби отямилася і сказала:

— Не чіпайте, бо вона, бідолашненька, од щирого серця. А його, мого синочка, доля така кро-пив-няна! — І вона знову заголосила й забилася головою об труну.

Я помітив, що божевільна Зіна з напруженою увагою стежила за матір’ю, а коли та залишила її кропиву в спокої, ніби відтерпла. Віктор стояв обіч неї цілком байдужий, його борлак гостро витинався, а вирячкуваті очі були погаслі.

Стояли тут і євангеліст Сухар із жінкою; дочки, правда, не було. Але згодом вийшла й вона: зовсім без трауру, в пальтечку, накинутому на халата. Обличчя її, як і у Віктора, було цілком байдуже, вона покидала туди-сюди млосними очима, а що осіб чоловічої статі її віку тут не було, трохи постояла та й пішла, позіхнувши, додому.

Міліціонер Гомзин стояв у всьому блиску чобіт та форми, обличчя мав поважне.

— Невже не знайдуть тих клятих убійників? — спитала його підлесливо Червона Шапочка, шморкаючи червоним носом.

— Найдут, — поважно сказав міліціонер; до речі, на той час убійники ще не заявили на себе. — У нас реб’ята работают харашо… Не таких накривалі.

Червона Шапочка тільки недавно оновила барву свого капелюшка, і той червоно палав між навколишньої сіризни. Гомзина з дочками стояли купкою і про щось перешіптувалися.

Георгій Ковальчук сидів на своїй лавці, поклавши обіч костури. Йому в цій історії випала трохи більша роль, через що й тепер він сидів гордий. Як виявилося, Карасики не мали жодної фотографії, тобто ні разу в житті не фотографувалися, і Карась, коли хлопчик лежав ще в хаті, прийшов до інваліда й попросив, щоб той його сина змалював на пам’ять. Мертвому Карасикові підклали під голову подушки, щоб його ліпше було видно, одягли на голову солом’яну тюбетеєчку, і Георгій Ковальчук старанно хлопця замалював. Карась хотів йому заплатити, але Георгій грошей брати рішуче не захотів, навіть образився трохи. Всі Карасі з Карасиками однодушно визнали, що портрет вийшов напрочуд, менший Карасик на ньому був ніби викапаний і цілком живий, тим більше, що хлопчика Ковальчук намалював із відкритими очима, для чого використав, ніби модель, третього Карасика, і це було правильно, бо всі вони на одне обличчя, тобто подобали на батька. Забігаючи наперед, скажу, що Карась після тієї події одягнув свою родину, як тут описувалося, й повів усіх до фотоательє, де вони, звісно, без найменшого Карасика, урочисто завмерли, навіки відбившись на папері «для памняті», як заявив Карась. Того ж портрета, що його намалював Ковальчук, уставили в рамку, і зараз він стояв, обіпертий об спинку винесеного стільця, його також майже засипали квітами. Я помітив, що Ковальчук весь час гордо на портрета позирав, бо той справді йому вдався; наймолодший Карасик виглядав на лице, як живий, але й викликав до себе співчуття та жаль — художник трохи його ангелоуподобив.

Євангеліст Сухар, як завжди, стояв біля труни, сухий, високий і виструнчений, його голубі очі палали, а вітер кошлатив і шарпав довге й сиве волосся; мені тоді здалося, що саме