Читати книгу - "У дзеркалі, у загадці"

Сесілія сплеснула руками:

— Не знаю, що й казати.

— Привітай себе…

— У мене ж не день народження!

Ангел похитав головою:

— Ти можеш привітати себе, бо ти людина, якій дозволено здійснити чудову подорож у всесвіті навколо палаючого сонця. Тобі дано прожити окрушину вічності. Ти заглянула в універсум, Сесіліє! Зуміла відірвати погляд від паперу, на якому малюєш свій твір, і побачити власну велич у могутньому небесному дзеркалі.

Голос Аріеля звучав так урочисто, що Сесілія аж злякалася його слів:

— Не говори так багато. Боюся, що я не витримаю.

— Тільки оце ще! — вигукнув він.

Він дивися їй у вічі поглядом, який був яснішим і глибшим, аніж вода в Егейському морі:

— Усі зорі рано чи пізно падають. Але одна зірка є лише маленькою іскоркою з великого небесного багаття…

І Аріель зник. Тієї ж миті дівчинка заснула. Коли вона прокинулася, біля її ліжка сиділи мама, тато й бабуся.

— Ви усі тут?

Усі троє кивнули головами. Мама зволожила їй уста мокрою хустинкою.

— А де Лассе?

— Надворі з дідусем. Бігає на ковзанах.

— Я хочу поговорити з бабусею.

— Нам з татом вийти?

Вона кивнула.

Бабуся нахилилася до Сесілії і взяла її за руки.

— Пригадуєш, ти розповідала мені про Одіна? — запитала Сесілія.

— Звичайно, пригадую.

— У нього на плечах сиділо двоє воронів. Щоранку вони вилітали на розвідку у світ, а повернувшись додому, розповідали Одінові про побачене…

— Тепер ти розповідаєш мені казку, — мовила бабуся.

Сесілія замовкла, тому бабуся продовжила за неї:

— Це сам Одін літав світом. Хоча він і сидів на своєму високому троні, проте облітав світ на воронових крилах. Бо ж у воронів дуже добрий зір…

Сесілія спинила бабусю:

— Це я й хотіла сказати…

— Що саме?

— Мені б хотілося мати таких воронів. Або принаймні, бути одним з них.

Бабуся міцніше стиснула її рученята:

— Навіщо говорити про це?

— До того ж, я почала забувати, про що ти мені розповідала, — сказала Сесілія.

— Чудово все пам’ятаєш.

— Ти казала, що ми стаємо сумними від краси? Чи, може, красивими від суму?

Бабуся нічого не відповіла, тільки стиснула руками її долоні й дивилася дівчинці в очі.

— Під ліжком лежить записник. Подай його, будь ласка, — попросила Сесілія.

Бабуся нахилилася і витягла з-під ліжка китайський записник і чорний тонкопис.

— Можеш щось записати для мене?

Бабуся відпустила Сесілині руки, і Сесілія почала диктувати:

— «Ми бачимо усе в дзеркалі, у загадці. Часом крізь маленьку щілинку можна заглянути крізь дзеркало і побачити маленький клаптик задзеркалля. Коли витерти дзеркало начисто, можна побачити більше, але тоді уже більше не побачимо себе…»

Бабуся підвела очі від записника.

— Хіба не глибока думка? — запитала Сесілія.

Бабуся кивнула, по щоках у неї бігли сльози.

— Ти плачеш? — спитала дівчинка.

— Так, я плачу, дитинко.

— Тому, що це так гарно чи так сумно?

— І гарно, й сумно водночас.

— Це ще не все.

— Кажи далі…

— «Коли б мені треба було щось намалювати і я знала, що малюнок мій оживе, то ніколи б не зважилася малювати будь-що. Я б ніколи не наважилася дати життя тому, що не змогло б дати опір агресивним кольоровим олівцям…»

У спальні стало зовсім тихо. Тиша панувала в усьому будинку.

— Ну як? — поцікавилася Сесілія.

— Гарно…

— Можеш ще трохи пописати?

Бабуся знову заплакала. А тоді витерла сльози і взялася записувати Сесілині слова:

— «Створений Богом світ людей та небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх. Та щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з отим великим творінням Бога».

Вона глянула на бабусю:

— Залишилася ще тільки одна річ.

Бабуся кивнула, а Сесілія додиктувала:

— «Усі зорі рано чи пізно падають. Одна зірка є лише маленькою іскоркою великого небесного багаття».

Одного післяобіддя Сесілію розбудив дрізд. Біля її ліжка сиділа мама.

— Чому відчинене вікно? — запитала дівчинка.

— Надворі так гарно й тепло, майже по-весняному тепло.

— Увесь сніг зійшов?

— Та ні.

— А крига на річці?

— Крига також не скресла, але стала дуже тонкою.

Сесілія подумала про Аріеля. Востаннє, як він був тут, ангел говорив дуже піднесено й урочисто. Може, через те, що оголив усі до решти небесні таємниці?

Тепер завжди хтось сидів біля неї. Одного вечора вона попросила, щоби вночі її залишили саму. Біля ліжка саме були тато й мама.

— Один з нас сидітиме тут увесь час, — запевнив тато.

— Навіщо?

Ніхто не відповів.

— Якщо виникне потреба, я задзвоню у дзвоник.

Тато погладив її по волоссі:

— Ти навіть можеш не здужати підняти дзвоник.

— Тоді пошлю до вас ангела.

Тато з мамою переглянулися.

— Боїтеся, що я втечу?

Тато похитав головою, а мама сказала: