Читати книгу - "Озерний Вітер, Юрій Володимирович Покальчук"

Кіт вищав, вив від болю, але тягнувся вишкіреними зубами до Волинового горла, тільки до горла, і Волин збагнув, що це не кіт, це упир, обернений на кота, тягнеться до його крові, до горла, аби вбити його.

Він гамселив кота тією ломакою, але, навіть коли всадив її котові у живіт, звір не відпускав його, усіма чотирма лапами впиваючись у тіло Волина. Зігнутою в лікті лівою рукою, вже покусаною, розірваною, він відштовхнув морду звіра від свого горла, намагаючись відірвати його від себе.

Але годі було. І Волин кинув ломаку, і схопив правою рукою кота за карк, і тепер, обома руками знизу й зверху стискаючи звіра за шию, врешті упіймав погляд упира, і вдарив його своєю силою через погляд. Пазурі кота почали слабнути на тілі Волина, очі закочувалися. Волин стискав чимдуж потвору, аж враз у руках у нього виявився не кіт, а вугор, який ковзнув з його долонь, лише слиз на пальцях лишився, і щез у хащах, крутячись, як змія.

Вурдалак обернувся на вугра! Отож до цієї з’яви був причетний сам Переплут, Водяний Цар, найстарший з усіх озерних і річкових демонів. Лише він міг дозволити вурдалакові обернутися рибою, та ще й тою, що мандрує й по суші.

Волин сидів під деревом, ледве дихаючи, весь в крові, з розірваною рукою, з якої струменіла кров. Добре, що ліва, подумав він, все ж таки можна ще захищатися.

Він мав би здогадатися, що й сам Переплут незадоволений ним, і Ті, що все знають, не схвалюють його дій, але, коли пересвідчився в цьому, сум охопив його ще більше.

Це ж його люд – озерний! Вугор не міг бути проти нього, бо це – його друзі, його підлеглі... його... чи ні? Зараз це його чи ні?

Волин не знав, він уже нічого не знав. Не думав уже й про Леу, все це лишалося десь далеко, в іншому світі. В нього зараз була одна мета – дістатись до заповітного місця і зірвати квітку, яка означала для нього рятунок. Волина хилило па сон. Але це було те саме – чари Злена – знесилити, наслати сон, забитії памороки, відвести з путі. Аби не дійшов до мети.

Він пошукав у траві і знайшов те, що шукав. Приклав до пораненої руки кілька листочків подорожника, шавлії, м’яти і звіробою. Волин, наосліп перебираючії рукою, чув, яку траву зараз потребує. Сплів із трав щось на зразок перевесла, перев’язав рани, підвівся і пішов далі.

Вже недалеко – він почував – ще трішки, десь воно тут.

І справді – густий блакитний вогонь ніби вирвався ізсередини Лісу і враз освітив невеличку галявину, посеред якої у високих розлогих заростях папороті помітно було чудову блакитну квітку, що ніби палахкотіла синім світлом.

– Ось вона! – зітхнув полегшено Волин. – Нарешті я прийшов!

Він уже не йшов, а брів, знесилений і втомлений, брудний і закривавлений, з ледь засохлими подряпинами й ранами, що вкривали, здавалося, суціль його смагляве й гнучке голе тіло.

Та, коли підійшов до самого куща папороті, зауважив, уже й справді жахаючись, біля самої квітки створіння, якого ніколи не бачив раніше, про яке нічого не знав. Щось на зразок велетенської жаби з головою посередині круглого тулуба. Голова ж становила собою скорше велетенський рот, який розкривався широко, як у жаби, але з величезними зубами і роздвоєним, як у змії, язиком. Найдивовижніше, що довкола цієї голови звивалося вгору дванадцять маленьких гадючих голівок на довгих гнучких стебелинах-тілах. Великі червоні очі потвори дивилися впрост на Волина, а щелепи огидного рота кривились у жахливій усмішці.

– Ходи сюди! Я тебе чекаю! Я – твоя смерть! – сказала голова і засміялась. – Ти від мене вже не звільнишся ніколи!

Враз з-під великих, схожих на жаб’ячі, лап потвори ковзнули в обидва боки два великі кажанячі крила.

– Підійдеш – тобі кінець, – сказала потвора і знову зареготала. – Якщо тікатимеш, то, може, я й полінуюся зараз, поночі, за тобою летіти Лісом. Але тікай швидко! Ну! Тікай!

– Ні! – мовив Волин. – Ти не можеш вбити мене. Я – невмирущий, а ти – ніщо. Тебе немає взагалі, як немає і моєї смерті!

– Зараз побачимо! – Потвора вишкірилась на нього, бо він наблизився до неї, а відтак і до квітки, зовсім близько. – Спробуй тільки простягнути руку!

Лише на мить завмер Волин, а потім швидко ступив уперед і, опинившись поряд з квіткою в ту мить, коли гидка химера збиралася кинутись на нього, обома руками водночас зробив два порухи. Ліву руку Волин всадив потворі у пащу якомога глибше, аж потвора захлинулась. Та, перш ніж її гострі зуби геть відкусили цю руку і дванадцять зміючих голівок вп’ялися у м’язи Волина, правою рукою він зірвав блакитну квітку і підніс до свого обличчя.

Освітлений блакитним полум’ям квітки, Волин встиг лише відчути гострий біль у лівій руці і водночас дивне полегшення, бо це нараз був кінець його випробуванням. І він знепритомнів.

Чи скоро він прийшов до тями, чи ні, не знав, може, й одразу ж. Тільки побачив раптом, як із палаючою блакитним світлом квіткою в руці він підноситься над тією великою папороттю і зависає в повітрі – скривавлений і брудний, знеможений, голий підліток. А довкола на галявині зібрався весь лісовий і озерний люд і гукає до нього: «Ти зміг! Ти будеш, Волине! Ти зміг!»

Погляд його упав праворуч, і він побачив, що там стоїть сам Лісовий Князь, густо порослий мохом і шерстю, з цапиними ногами і довжелезною бородою, а трохи далі від нього -Водяний Цар, Переплут, також із зеленою бородою, у твані й рясці, у водоростях, з яких скапує вода, спирається на великий риб’ячий хвіст ззаду.

– Ти зміг! – сказав Лісовий Князь. – Тебе прощено!

– Ти будеш! – сказав Переплут. – Потім будеш, коли прийдеш!

– Ти вільний! – сказала Царівна О. – Я пишаюсь тобою, Волине! Зараз ти вільний! Живи сам як можеш! Колись прийдеш! Прощавай!

Голова у Волина