Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

— Що присудить за це громада суддів? — спитав він урочисто-крижаним голосом.

— Смерть! — видихнув однодушне сонм сіролицих.

Я подивився на них крізь сльозяну плівку, що лягла мені на очі, і раптом здригнувся: хто вони, ці люди? Здалося мені, що за столом сиділи, одягнені в білі плащі, пацюки. Сіроносий теж мав пацючу подобу і щось задоволене хрюкнув.

Можливо, через те прийшла мені до голови аж зовсім несподівана думка. Можливо, сиджу я й досі в отій морочній, залізній келії, в тому страшному мішку, і цей суд тільки змора? А може, й не змора, може, всі оті пацюки, з якими повів я таку завзяту війну, і справді покликали мене на свій суд — він оце й відбувається. Вони вийшли із темряви і стали раптом видимими, одяглись у білі плащі, щоб мені було ліпше їх бачити.

— Такий злочинець вартий кари на горло! — урочисто сказав голос сіроносого.

Я мимовільно розплющився і несподівано згадав, що колись давно у якомусь кошмарному сні чи мариську я таки бачив сіроносого. То був несусвітній сон про якесь чудне помешкання, як і оце, і про те, що стояла там труна, в якій лежав мертвяк. Навколо не було ні душі, а я сидів на лаві і їв, бо прийшов туди страшенно голодний. У кімнаті не було ні вікон, ні дверей, горіли свічки, і мені видалося, що кожна свічка — людське око, котре пильно мене роздивляється. Однак я не вражався, їв і побоювався тільки, що хтось мене за тим застане: узяв я хліба, не спитавшись.

— А що, брате, — сказав раптом мрець, — господариш у моїй господі? Думаєш, не бачу?

Тоді, в кошмарному тому сні, побачив я, як здригнулися всі п'ять вогників-очей і мрець почав виставляти з труни ногу. Відтак на. мене подивилися пильні очі, і я таки напевне згадав — був то сіроносий…

Дивлюся на сіроносого широко розплющеними очима і впізнаю його.

«Таке вже справді було», — думаю, відчуваючи, що хвиля люті починає накочуватися на мене. Я тоді бився з тим мерцем, нещадно бився!…

Світ помертвів мені в очах, і мене щось підстьобнуло: все, що сталося потім, стало схоже на сон також. Здається, я стрибнув на стола і кинувся притьма проти свого ворога; здається, щось сталося таке, про що й не розповіси; хтось закричав: чи я, чи сіроносий, чи всі ті люди; я вдарив сіроносого в пах. Він захарчав і відступив, тоді я схопив лаву і змахнув нею над головою…

І побачив, як злякано тікають всі оті одягнуті в білі плащі щурі, як товпляться біля дверей, прагнучи звідси вирватися, але ворог мій мав ще силу. Я відчув на горлі його залізні руки. Вдарив його в живіт, і на мене бризнула липка, багниста кров. Ворог відлетів од мене, але наступної хвилі навалився ззаду і вчепився у карк. Я перекинув його через голову, а коли він став супроти мене з наставленими руками, вдарив його головою. Він хитнувся, але не піддався, тоді я роздер йому нігтями обличчя.

Я був несамовитий. Відбився від одного й другого посіпаки, котрі наскочили на мене, — щось блиснуло над головою, але я зумів ухилитися від шаблюки і з маху вгатий напаснику в дихало. Той квакнув і зігнувся, а я помітив, що проти мене палає ясним світлом вікно. Це світло народилося несподівано, ніби хто відчинив віконницю, сонячне проміння гаряче бризнуло мені у вічі. Я, здається, осліп, бо надто довго сидів у темниці, мені здалося, що он вона — воля, те, чого так пристрасно й гаряче я бажаю. Я притьма кинувся туди, щоб ударитись у сонячну стіну й прорвати її, але щось схопило мене ззаду, і я звалився долі обличчям на камінь.

— Слухай, ти! — захрипів сіроносий. — Даремно скаженієш! Нема тобі звідси виходу!

Мені здалося, що це не він говорить, а я. Стояли один супроти одного і тремтіли од люті і збудження.

— Те, що ти шукаєш, все одно — мана! — закричав він, широко розводячи щелепи. — Чуєш ти: мана!

Мені боліли щелепи, і я стис губи. Знову здалося, що кричав таки я…

Але в цю мить побачив, що кілька сіролицих виступило проти мене з шаблями, тому відкинув з дороги сіроносого, знову схопив лаву і закружляв покоєм. Збив одного й другого, але ззаду мене вдарили чимось важким, і я спинився, дивлячись, як запалало переді мною яскравим пломенем вікно.

Лилося світло дня, якого я так давно не бачив, — яскраво текли барвисті промені, якими була налита земля. Від того все в моїх очах виблідло і стало ілюзорно-прозоре, навіть жінка, котра допомогла мені вибратися з підземелля. Я подивився на неї й уздрів її розмите промінням обличчя, яке всміхалося до мене, і почув, що над головою в мене невгомонно дзвонять жайворонки. Довкола розстелялися долини, вщерть залиті сонячним промінням і покриті прозорими квітами. Повільно ходили так само опрозорені коні, і кликали своїх подруг солов'ї. Я побачив, що світ увесь заріс ясно-зеленою травою, і, здається, тільки ця трава не була обезбарвлена — нею заросли вулиці міста, де я опинився. Я ступив кілька кроків, і трава обплескала мені ноги. Дзвеніли коники, й погукували перепели, безліч яснокрилої комашні забриніло коло мене. Світло лилося й лилось, і мені все обличчя покрилося великими краплями поту. Здалося, десь поруч забриніла натягнута струна, яку безперервно смикала, зачепившись крильми, велика, барви веселки, бабка. Я побачив, що жінка, яка вивела мене з підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога далі тікати. Я дружньо махнув їй рукою і втер з обличчя рясний піт. Тоді відчув, що мені таки пора йти. Відчув, що я знову стою на початку незвіданої дороги, і від того в мене щасливо стислося серце. Я міцніше затяг на своєму маслакуватому тілі очкура і сміливо подивився туди, де вигиналася, тягнучись угору, вулиця — на кам'яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце.