Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"

— Ви тут давно працюєте? — спитав Дід, занотовуючи щось на картку.

— Два роки. Дівчата поселилися пізніше.

— До них часто приходили гості?

— Одного разу був військовий. Більш ніколи я не бачила жодного чоловіка. Дойна не хотіла, щоб до них заходили мужчини.

— А Йоану ви знали?

— Ну аякже? Звісно, знала. Я вчора цілий день плакала, коли почула, що скоїлося.

— Чи ви не пригадуєте, о котрій годині вона повернулася додому позавчора вночі?

— Ні. Я щодня, крім четверга і неділі, лягаю спати о десятій вечора. А в четвер і в неділю я вільна, то до приятельки завітаю, то в кіно піду. Останнім часом Йоана була дуже смутна. Якось після роботи зайшла до мене на кухню, я зварила кави, і ми трохи побалакали.

— А про що ви говорили?

— Та про всякі жіночі справи. Я сказала, що восени поїду додому і вийду заміж, а тоді нехай і вона завітає на тиждень-два, погостює в мене. У нас на селі все є. Я кажу це, а вона раптом як заридає.

— А ви не спитали, чому вона плаче?

— Звісно, спитала, як же не спитати? Але вона не призналася. Встала і пішла нагору. Я слідом за нею. Хіба ж можна залишати її саму в такому стані? Вона впала на ліжко і довго ридала. Я сіла біля неї, погладила її по щоці. Вона сказала тільки, що в неї ніколи не буде своєї сім'ї. А тоді заспокоїлась і лягла спати. Увечері їй треба було ще йти до якоїсь крамниці показувати нові сукні.

Дід зробив позначку на картці і сховав її в кишеню.

— Чи ви не пригадуєте, позавчора ввечері Йоана була вдома сама?

— Так, вона була сама, бо Дойна виїжджала з Бухареста. Я це знаю, бо перед від'їздом Дойна зайшла до мене і сказала, що їде, а вранці я чула в їхній кімнаті кроки. Ось і зараз звідти чути кожен крок.

— О котрій годині ви чули кроки?

— Я встаю о шостій ранку, а господиня виходить з дому о пів на сьому. Коли я вийшла на кухню, почула кроки. Отже, це було відразу після шостої.

— Цікаво, цікаво, дуже цікаво. Коли ви вперше побачили Дойну після її приїзду?

— Учора, за годину чи дві перед вашим приходом, бо я і вас бачила. Ще й дуже здивувалася, бо я ж вам казала — до них не ходять мужчини, як до інших знайомих мені дівчат.

Дід глянув у вікно і побачив у дворі Алексіу. Вийшов назустріч.

— Що, Діду, кепські справи? — спитав капітан, подаючи старому руку.

— Їй уже ніщо не загрожує.

Вони вдвох піднялися на мансарду. Лікар Петрашку збирався йти. Обличчя в нього було спітніле, очі червоні, мов після безсонної ночі.

Дойна лежала на канапі. Губи в неї пересохли, вії тремтіли.

— Товаришу капітан! — до Алексіу підійшов лейтенант-автоінспектор. — Цей товариш, — він показав на Діда, — порушив правила вуличного руху. Довелося скласти протокол. Порушення бачив і товариш капітан Предеску. Можливо, треба записати…

— Займайтеся своїми справами, товаришу, — невдоволено відповів Алексіу і звернувся до Діда:

— Ти знаєш, Камелія Скурту не повідомила тоді в міліцію, що машина знайшлася. У відділенні цього ніхто не пригадує. Можливо, й дзвонила, але заяви не зареєстрували і дали хід повідомленню про викрадення машини. Є ще один варіант: номер телефону був набраний неправильно, і якийсь жартівник відповів, що все гаразд.

— Лікар тут уже не потрібний, — звернувся до Діда Петрашку.

— Ви були дуже оперативні. Дякую вам. До речі, як вийшло, що з'явилися саме ви?

Петрашку витер хустинкою очі, потім куточки губ.

— Я зателефонував на фабрику, зовсім випадково, просто спитати, як вона поживає. Мені відповіли, що вона дома, хворіє. Коли я приїхав сюди, застав її напівзадушеною.

— Як ви гадаєте, що могло статися?

Петрашку стенув плечима.

З ванної вийшов Алексіу й обвів поглядом кімнату.

— Діду, в тебе немає цигарки?

Дід здивувався, що Алексіу просить запалити, але вийняв цигарницю.

— Оце трійло? Ними коняку можна вбити.

Петрашку запропонував свої. Алексіу взяв одну цигарку, клацнув запальничкою.

Увійшов лікар-криміналіст.

— Привіт, колего, — всміхнувся він до Петрашку.

— Привіт, привіт…

— Ви, либонь, не впізнали мене… Я навчався в Клужі, на один курс вище від вас.

— Все може бути, але не пригадую, — відповів Петрашку і сказав Дідові: — Я певний, що буду вам потрібний. Ви знаєте, де мене знайти.

Алексіу спостерігав за лікарем, поки той вийшов на вулицю. Тоді вийняв конверт із двома кишеньками, струсив у першу попіл із своєї цигарки, а в другу висипав попіл, принесений з ванної.

— Швидко в лабораторію! — наказав він сержантові, який супроводжував його. — Результат маг бути готовий сьогодні після обід.

— Усе гаразд, — сказав лікар-криміналіст. — Пульс нормальний, тиск також. Не розумію тільки, звідки в неї летаргія? Спить спокійно, дихає рівно й глибоко. Сліди на шиї з боків, а не біля сонної артерії. Тон, хто її душив, — не професійний убивця. А може, й не хотів її задушити…

— Що ж тоді, Добреску?

— Можливо, спроба зґвалтувати або…

— Чому ти зупинився? Договорюй, — сказав Алексіу.

— Я точно не певний, але припускав, що це було інсценування.

— Нічого собі припущення.

— Ви самі попросили висловитись, інакше б я змовчав.

— Я не просив говорити дурниць, товаришу лікар, — всміхнувся Алексіу і сказав Дідові: — Я послав чотирьох чоловік розшукати його. Квартира замкнена. Шкодую, що ми довго зволікали з арештом… Запобігли