Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

До речі, і про це маю вірш. Прочитати?

Але я заперечно похитав головою, не бажав більше віршів.

— Шкода, що ви глухий до поезії, — сказав Поет. — Зрештою, маєте рацію: навіщо читати вірші, коли не можете їх похвалити. Та й медицина свідчить: коли вже німий, то глухий і навпаки.

І ми знову пішли піском: я — натужно поринаючи, а Поет — легко й невимушено, ніби ступав твердою дорогою чи плив над тим піском.

Довкола й справді стояли скульптури, ніби вирубані з криги несамовитим митцем, у кожної настовбурчено стриміло грішне тіло, пропорційно побільшене, очі вирячено, а роти розтулено в пристрасті — стояли всі в різних позах: один — розставивши ноги й вигнувши передок, інший — на колінах, ще інший навкарачки, четвертий стояв колесом, ніби робив мостика, п’ятий — у позі мусульманина, який молиться, а ще один — навколішках із відчайно зведеними руками й натхненно спотвореним обличчям.

— Вражені? — спитав сумно Поет.

— Так, — відповів я, бо мені раптом, як то кажуть, створилася мова. — Але з чого ці скульптури зроблено?

— З повітря, — сказав Поет, — спеціально згущеного, а може, із криги.

— Але тут спека, а вони не тануть, — здивувався я.

— Бо укріплені спеціальним розчином нашої пам’яті, а може, розпачем цих людей. Розчин і розпач — асонансно споріднені слова.

— Вважаєте її аж такою бестією? — спитав обережно.

— Ні, бо коли подумати, то не їхній розпач, а її, адже вони продукт уяви: її чи вашої. До речі, про розпач у мене є чудовий вірш. Прочитати?

— Ні, — сказав я, — бо ваші екскурсійні викладки вичерпні.

— І це правда, — скромно згодився Поет. — Вона людина з вельми гарячою уявою, — задумливо доповнив.

— З гарячою уявою, — мовив я, — а робить скульптури із криги.

— Так, — спокійно сказав поет. — І це не парадокс. Розпач — це і є крига.

— Але чому привели сюди мене? — спитав я здивовано.

— Щоб і ви тут залишилися, — серйозно глянув на мене Поет. — Така її воля. До речі, — він сторожко роззирнувся, хоч навколо, крім скульптур, нікого не було. — Не вірте жодному її слову — то велика брехуха.

— Але чому так думаєте? — спитав я.

— Можете переконатися хоча б з її розповіді про мене. Я ніколи з нею на цій косі не був.

— А хто ж був? — спитав ошелешено.

— Так, як приснилося. Ви! А тепер ставайте в догідну вам позу, і вона перетворить вас у скульптуру. На мене ж зла не тримайте, бо я лише Поет і екскурсовод.

І я раптом почав відчувати, що тіло мені дубне й холоне, і я справді починаю перетворюватись у крижану скульптуру. Жах хльоснув мене, тож я, заплющивши очі, щоб погасити й це сонце, і сяйво піску, і вилиски скульптур, і гру спалахів на морі, і катера на ньому, яким пливли, розмахуючи келихами, і щось горлали гуляки, зібрав у собі всю, яку мав, силу і заволав так, як волає над морем печальний сніжно-чорний птах, котрий навіки втратив гніздо…

На цьому й прокинувся. Сон був такий яскравий, що я зірвався на ноги, увімкнув електрику й гарячково його записав; добре відав: коли цього не вчиню, покрию його іншим і він навіки розчиниться у тьмі. А він здався мені важливим.

31

Але цього сну Ірі не розповів, бо могла потрактувати його як виплід моєї ревнивості й, очевидячки, мала б рацію, а це порушувало б мою присягу, хоча її реакція мене вельми цікавила. По-друге, не розповів і тому, що могла знову-таки не повірити, що це нічна візія, а не чергова спроба провести щодо неї звіди. Зрештою, добре й учинив, бо наступної зустрічі, коли ми сиділи на своїх колодах, покурювали й дивилися на вогнище, вона раптом сказала по довгій паузі:

— Дав клятву на неревнивість, тож хочу розповісти про ще одне своє захоплення. Треба, щоб знав про мене все, щоб не лишалося між нами недомовленостей.

— Отже, це друге твоє захоплення, — необережно сказав я.

— Ні, ти неможливий, — розсердилася вона. — Будеш підраховувати? Сказала ясно: хочу, щоби про мене знав усе!

— Вибач, — зніяковів я, розуміючи, що те запитання вилізло з мене увіч під враженням сну. Зрештою, бажання розповісти про ще одну пригоду могло диктуватися наміром звірити, чи дразливо сприймаю такі речі, незважаючи на присягу. І у вухах мені виразно почувся високий голос Поета: "Не вірте жодному її слову — то велика брехуха!" Та й справді: чи не вигадує своїх історій?

Так задумався, що втратив контроль над собою, відтак почув сухий голос, що миттю мене отверезив.

— Готовий слухати?

— Так, — сказав, видобуваючи чергову сигарету.

І вона розповіла про те, що трапилося з нею на Буковині. Йшли пішим переходом через одне із сіл, коли ж побачили, що на дорогу вибігли схвильовані хлопчаки.

(Мушу тут зазначити, що частину цієї розповіді я записав того ж таки літа, коли ми були розлучені, у формі короткого оповіданнячка, яке хочу сюди повністю перенести, воно має значення для нашої історії.)

Отже, хлопчаки вибігли на дорогу, вони мчали, розбиваючи ногами білу куряву, і махали руками. Їхала машина, і хлопчаки її зупинили, оточивши кабіну, відтак закричали, щось оповідаючи, і знову замахали, як птахи, руками. З кабіни висунулося брунатне обличчя шофера, а з кузова звісився ще один чоловік — хлопчаки закричали голосніше, показуючи пальцями в напрямку гори.

Машина зірвалася й помчала туди, покинувши хлопчаків у куряві. У кузові були ще якісь люди, які почали також горлати, а з кабіни висунувся той, котрий сидів побіч шофера, був то зоотехнік, який і стане героєм Іриної оповідки. Він щось крикнув людям у кузові, а хлопчаки тим часом, мов на команду, зірвалися з місця й помчали за машиною, розбиваючи білий пил. За автом тягся хвилястий хвіст тієї-таки куряви, але нагору хлопчаки не побігли, а таки в село. Біля першої хати зупинилися й почали горлати високими голосами — були схожі на якихось дивних пташок чи чортенят — мали закурені обличчя, а очі гарячково й тривожно палали. З хати вискочили дорослі, а за мент хлопчаки бігли вже до іншої оселі, де знову закричали тривожними голосами до тих, хто з хати вийшов: дядька з жінкою. Ті, з першої хати, уже бігли нагору, а хлопчаки знову розбивали босими ногами куряву, відтак зупинилися біля третьої хати. Погаласували й тут й помчали далі. З хат вискакували люди, чинилися відразу ж схвильованими й починали чимдуж збиратися під гору, від чого схил гори заповнився малими барвистими плямами: гнали дорослі й діти, літні відставали, бо задихалися, але ходи не спиняли. Невідь-звідки з’явилася ще одна машина, люди з неї щось галакали тим, що бігли, а бігуни відгукувалися.

— Видовище було дивовижне, — сказала Іра, задумливо потягуючи дим із сигарети. — Щось там у них трапилося, отож ми й собі подалися під гору. На пагорбі вже зібрався натовп, жінки прикладали дашками долоні й вдивлялися туди, де стояли ферми.

Там метушилися темні постаті і чути було натужне мукання корів. Тоді всі побігли до ферм, а коли дістались, почали з маху перескакувати чи й перелазити через загорожу.

Біля загорожі стояв зоотехнік, котрий їхав першою машиною, із закривавленими руками і змоклим від поту волоссям та обличчям. З п’ятеро чоловіків тримали корову, що лежала на боці, вивертали їй голову й розтуляли щелепи. У рота заливали білу рідину із пляшки; друга корова була ще на ногах — її намагалися схопити — і махала головою, й водила налитими кров’ю очима. Зводила голову й волала до неба роздирливим муканням, повним болю і страждання. Одна з корів уже лежала з перерізаним горбом — кров на руках у зоотехніка була, очевидно, від неї. Інші шамоталися, їх ловили й також заливали до ротів білу рідину, деяких валили й пробивали здухвини; повалені корови здригалися і рвалися, намагаючись вирватись, а з пробитих боків сочилася рідина, якась зелена й пухириста, корови висолоплювали фіолетові язики й тихо та болісно мукали, їм зливали боки й м’яли руками; інші корови, ті, яких не чіпали, неспокійно снували за загорожею, дивилися на своїх сестер і махали головами, тривожно поблискуючи білками очей, відтак мукали також болісно й тривожно. Їх ловили, прив’язували до стовпів, а вони розверталися, і дивилися, і мукали. Одна з корів похитнулася, рикнула і за мент забила ратицею землю; у неї підломилися ноги — важко впала на коліна.

— Косу! — закричав зоотехнік. — Косу!

Хлопчак кинувся до коси й поніс її зоотехнікові. Люди повалили корову, вивернули голову, зоотехнік скочив верхи й різонув по шиї. У тварини спалахнули очі, вона смикнулася, але очі почали гаснути — у них залишився неймовірний вираз здивування. Зоотехнік підвівся на рівні, — був це красень гуцульського типу, але мав посіріле, спустошене обличчя, очі неспокійно бігали, повільно обтер косу травою і покликав злити йому на закривавлені руки. Зливав хлопчак, що подавав косу, а зоотехнік неквапно змивав кров.

Люди згромадилися навколо вбитої. Хтось сказав:

— Дві вже є!

Примчав якийсь спотілий малий чоловік.

— Он та! — закричав, вибалушивши очі. — Швидко он ту!

Люди продовжували бігати, уливали в роти корів рідину, деякі з корів заспокоювалися, стояли на нетвердих ногах і важко дихали, а зоотехнік дорізав третю корову. Над цим усім стояв крик і мукання; люди криком розповідали тим, хто підходив, щось про росу й конюшину, про те, що корів не догледіли.

— Косу! — знову закричав зоотехнік. — Ще одна!

І хлопчак побіг із закривавленою косою. Зоотехнік вихопив її, прискочив до корови і вправно перерізав горло. І знову в очах тварини спалахнуло, і вони поволі гасли, заповнюючись німим здивуванням…

— Ми стояли тоді неподалік огорожі, — розповідала Іра, — і для нас, міщухів, це було ніби якесь магічне дійство, тож пильно дивилися на нього. Ніхто нас не зауважував, ніби нас і не було, просто не звертали уваги. І я, — сказала Іра, — тоді подумала: які далекі ці люди від нашого життя, а ми — від їхнього. А той зоотехнік мене відразу полонив, воїстину: краса і сила. "Чи не таким має бути справжній чоловік?" — подумала тоді я. І закохалась у нього відразу, просто і вмить. Аби покинув усе те й отак, із закривавленими руками, підійшов до мене і сказав: "Ходи!" — я і словом не заперечила й пішла б за ним. Але йому було не до мене…

Плакали жінки. Доярки в білих халатах сновигали по фермі, носили якісь відра і також плакали, витираючись брудними рукавами халатів, і намагалися не дивитися туди, де лежать зарізані корови.