Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

Дехто халата скинув і щось там допомагав, але однаково на очі їхні натікали сльози. Гостро пахло пролитою кров’ю. Тварини розверталися в той бік, кілька відв’язаних підійшло до вбитих, повитягали шиї, дивились і нюхали. Заплакані доярки відганяли їх, але ті знову тяглися до крові, збуджено й нервово ревучи, і з їхніх очей також котилися сльози — великі сльози великих тварин. На ті сльози налітали мухи, тварини навіть не відганяли їх, а тільки болісно кліпали повіками.

Іра побачила там зовсім малого хлопчика, той сидів, підібгавши під себе ноги, сперся спиною об стіну корівника, обхопив колінця руками й дивився пильно і здивовано, у нього дивно заламувалися брівки. Не плакав, нікого не кликав, а тільки уважно дивився, раз у раз насуплюючись.

— І я подумала, — сказала Іра, — що ця людинка не просто сидить собі під стіною, а по-своєму входить у середовище цих людей, щоб згодом стати його плоттю од плоті: нам же, міщухам, такого не дано. Бо це цілком інша плоть, мені, дівчині з далекого міста, далека і незбагненна. Через це, очевидно, мене так вабила…

Приїхав газиком величезний і грубий чолов’яга, очевидно, хтось із начальства. Став біля машини, як гора, і роздивлявся: лежали, блукали, і ревли, і стояли, похилившись, корови; зоотехнік знову мив руки, йому зливав той-таки хлопчак; потім він змив кров і з леза коси. Грубезний чолов’яга подибав до чоловічого гурту, там стривожено розмовляли; зоотехнік, побачивши грубого, пішов до нього й почав неквапно розмовляти — високий, стрункий і прегарний у своєму спокої, ніби не він оце щойно шамотався як очманілий. Тлустий чолов’яга підступив до зарізаної корови, він не промовив жодного слова, а зоотехнік розповідав йому й розповідав. Грубий зирнув на зоотехніка і сказав:

— Усе зробили правильно! Аби не більше!

— Там ще дві! Швидше! З того боку! — закричала одна з доярок, прибігши, і голос її вискнув, як помах коси.

Зоотехнік подався за ферму, за ним кинувся дехто з чоловіків. Вони перескочили, ніби перелетіли, через жердини загорожі й помчали ще швидше. За ними, як хвіст куряви, погнався гурт хлопчаків, здається, це були ті самі, які оповіщали село й кричали, мов сполохані птахи: "Ще дві! Там!"

І цей крик якось дивно й розпачливо бився в повітрі. Тут же, в загорожі, голосніше замукали корови, що стояли, повернувшись до вбитих: мукання переходило в рев, а з їхніх очей уже текли, не спиняючись, сльози, а на морди в тих місцях сідали чорні, вгодовані мухи, щоб напитися їхньої біди.

Тлустий пішов у той бік, куди побігли чоловіки та хлопчаки. Ішов неквапно, бо швидше не міг, тіло його поколихувалося і здригалося, біля нього пострибувала одна з доярок, щось йому швидко розповідаючи, він-бо мовчки тупав, а велике обличчя залишалося незворушне. З-за ферм вибіг хлопчак.

— Скільки ще? — спитав грубий.

— Дві, — видихнув захекано хлопчак. — Вони їх добивають.

Тлустий стояв на узгір’ї й печально дивився туди, де сховались чоловіки, до нього з різних боків сходилися жінки, що продовжували плакати, стали й також задивилися туди, куди зорив грубий. Непорушно мерли білі будівлі ферм, і Іра роззирнулася навколо. Місце було прегарне. У легкому передвечірньому серпанку купалися більші та менші горби, а там далі, з-за гори, висовувалося зелене й мальовниче село, також ніби повите димом.

І тут біля них з’явився високий чоловік у білому костюмі, із випещеним, явно міським обличчям і в солом’яному капелюсі, напрочуд схожий на Михайла Коцюбинського. Тримав у руках виламаного прута з трьома незчухраними листками. Став біля жінок і дивився, як від ферм зморено підіймаються чоловіки на чолі з зоотехніком, а ззаду, знову-таки, як шлейф куряви, плуганяться вичерпані хлопчаки. Підіймалися мовчки, а коли дісталися горбка, на якому стояли тлустий, жінки та й високий у білому з прутом, мовчки повсідались у траву, ніхто з них нічого не казав і не питав, тільки всі дивилися на закривавлену косу, яку тримав на колінах зоотехнік. Той зирнув на закривавлені руки й відклав косу набік. Мав сіре обличчя, й очі серед того обличчя здавалися неприродно великими…

— Ніколи не бачила такої чоловічої краси, — сказала Іра; я зирнув на її обличчя, було воно покрито м’якою, аж ніжною, задумою чи зворушенням.

— Що тут у вас трапилося? — голосно запитав чоловік у білому костюмі, схожий на Михайла Коцюбинського.

Йому ніхто не відповів. Чоловік уважно обдивився людей, глянув на ферми, де продовжували мукати корови, і звернувся до найближчої жінки:

— Я йшов тут і почув крики. Це що, падіж худоби?

Жінка не відповіла, і чоловік більше не розпитувався. Навколо панувала велика тиша. Ніхто не розмовляв. Грубий також сидів на траві, але окремо від інших, повернувся до людей спиною й тримався рукою за очі…

На цьому завершується написане тоді оповідання. Решту, власне, основне, що стосується до моєї теми, записую з пам’яті. До речі, я запитав тоді в Іри:

— А що то за чоловік у білому костюмі?

— Не знаю, — відповіла. — Можливо, якийсь дачник із того села. Але чомусь дивно схожий на Коцюбинського. Дуже з-поміж тих людей вирізнявся. Як і ми…

Отже, про того чоловіка в білому ніхто нічого не довідається, мене ж як ученого (це вже тепер) епізод зацікавив хоч би тим, що він може з’явити технологію творення фабла про мандрівку між людей Ісуса Христа з апостолами чи без них, чи із святими, звісно, вже по смерті, — таких народних оповідок записано фольклористами багато. Але це між іншим. На жаль, мої спогади не можуть бути документально докладними, адже події, у яких сам брав участь, запам’ятовуються непомірно краще, аніж те, про що тобі лише колись розказували. Отож хочу застерегти, що в подальшій оповіді буде елемент белетризації, тобто намагаюся не просто переказати Ірину розповідь, а уявити й відтворити цілу ситуацію, бо, повторюю, вона моєму писанню важлива.

Але в тому оповіданнячку є одна істотна помилка, якої не можу поправити фактологічно, бо не відаю реаліки сільського життя, бувши споконвічним міщухом; річ у тому, що корови понаїдалися конюшини з росою, отже, це мало статись уранці, а падіж худоби, як назвав те, що сталося, чоловік у білому, описано під вечір — невже аж стільки часу мало спливти, щоб та конюшина з росою почала згубно діяти на корів? Теоретично міркуючи, це мало статися раніше, десь першої половини дня. Але чого не знаю, того не знаю; скажу, що історія фабла про мандрівку поміж людей Ісуса Христа мені більш відома, ніж ветеринарія. Помилку ж вимічаю тому, що вона може засвідчити: Іра цю історію вигадала (згадаймо Поета в моєму сні, який твердив, що вона велика брехуха); з другого боку, якісь зміщення в Іриній пам’яті також могли відбутися, отже, і на цьому твердженні не наполягаю; його можна визнати в моєму судовому процесі за неістотне. Однак вернімося до оповіді.

Керівник туристської групи підійшов до тлустого й назвався, хто він такий, відтак спитав: чи він не заперечує (та й люди цього села), коли мандрівники отаборяться поблизу, бо рушати далі запізно, — той керівник завжди такі речі в разі потреби погоджував з місцевим начальством, бувши надмірно обачливим.

— Можете стати на вигоні, — сказав замість тлустого зоотехнік, котрий брав таку активну участь у дійстві і так запав Ірі в око.

— А ввечері, коли не проти, ми прийдемо до вас із музикою і влаштуємо танці. Треба ж якось зняти напругу.

— Хто це — "ми"? — спитав керівник групи.

— Сільські хлопці й дівчата. Ви оновитесь біля наших, а ми — біля ваших, — і він показав чудові, рівні й блискучі зуби.

— Гаразд, приходьте, — згодився керівник.

— Тоді проведу вас на вигін, — миттю став на ноги зоотехнік. — Тільки відмиюсь від крові.

І він пішов туди, де мився раніше, тобто за загорожу, перемахнувши її з легкістю професійного стрибуна…

Сільські хлопці й дівчата прийшли до них уже в сутінках, був із ними й гармоніст, принесли самогонку із закускою — перед цим зоотехнік попередив, що повечеряють разом, щоб перезнайомитися перед танцями. Усі порозсідалися, змішавшись: сільські хлопці — з туристками, а дівчата — з туристами.

— І от що найдивніше, — сказала Іра, випускаючи клуба диму зі своєї сигарети. — Той зоотехнік сів не біля кого, а біля мене, хоч у нас були й гарніші дівчата. Це мене вразило.

— Маєш притягальний чар, — сказав я.

— Не знаю, але так вийшло, — сказала Іра…

Почав розпитувати про неї, а про себе оповів, що не місцевий, а відряджений сюди на роботу, розповів, де вчився і що поки що парубкує, бо скільки тієї молодості, а надіти ярмо на шию ще встигне — своє треба відгуляти. Потім поцікавився, чи немає тут у них постійних пар і чи не має хлопця й вона, бо не хотів би, щоб виникали, як він сказав, дурні пристрасті. Іра сказала, що постійних пар нема, але є одне молоде подружжя, отже, цим самим дала відповідь і про себе.

Усі трохи понад міру випили й понаїдалися, а тоді й почали розтрушуватися під вискотливу гармоніку, і зоотехнік (звали його Іван) найбільше танцював таки з Ірою, хіба часом переметуючись до інших дівчат. Було вже цілком темно, коли не вважати на світло від вогнища, і гульня закипіла пристрасна: повискували дівчата, коли хлопці дозволяли собі вільніші рухи, вищала гармоніка, стояв тупіт і шурхіт, одне слово, вони тоді майже подуріли…

— Розказувати далі? — спитала Іра, дивлячись на мене з дивним прижмурцем.

— Як хочеш, — коротко відповів — мені ця історія тоді видавалася чомусь банальною. Але небанально я ставився до Іри, а вона небанально ставилася до тієї історії.

— Ревнуєш? — спитала з милою усмішкою.

— Ні, — відповів. — Бо то було до нашої ери, і ти мала волю чинити, як заманеться.

— Але не хочу, щоб ревнував за нашої ери, — сказала твердо.

— Звісно, — сказав я. — Дав на те клятву.

— Любиш дотримувати клятв? — спитала вона.

— Не люблю, а мушу, — сказав я. — Те, що мусиш, не є любов’ю.

— Гадаєш? — випустивши легку хмарку, мовила. — А по-моєму, обов’язок і любов — з’єднані речі. А клятва — це і є взятий на себе обов’язок, з огляду на взаємну прихильність.

— Клятви бувають вимушені і вільні, — сказав я. — Отож вільні — від любові, а вимушені — від насилля.

— Хочеш сказати: примусила давати ту клятву?

Зрештою, так воно й було, бо та клятва й справді чинилася не з моєї доброї волі, а з її наказу, тим більше й виконувати мені її було важко, про що свідчив і той сон про піщану косу (до речі, і в історії про падіж худоби була коса, але залізна, а коса хіба не є атрибутом смерті?) та пантеон її коханців.