Читати книгу - "1Q84, книга 2, Муракамі Харукі"

Я також володію чимось подібним, але іншого роду. Однак, як завжди буває з будь-якою благодаттю, за отриманий дарунок людині доводиться чимось розплачуватися.

— Я так ніколи не думала, — сказала Аомаме. — Я тільки вчилася, тренувалась і набувала майстерності. Ні від кого нічого не отримала.

— Я не маю наміру з вами сперечатися. Але хочу, щоб ви запам'ятали. Боги дають, боги забирають. Навіть якщо ви й не знаєте, що отримали, боги добре пам'ятають, що дали. Вони нічого не забувають. Подарований талант треба якомога бережливіше використовувати.

Аомаме поглянула на своїх десять пальців. А тоді приклала їх до чоловікової шиї. Всю увагу зосередила на їхніх кінчиках. Боги дають, боги забирають.

— Я скоро закінчу. На сьогодні це — остання процедура, — об'явила вона сухим голосом чоловікові у спину.

Їй здалося, ніби десь далеко загуркотів грім. Вона підвела голову й глянула за вікно. Там не було видно нічого. Тільки чорніло небо. Однак невдовзі пролунав ще один такий же звук. Він лунко відбився в тихій кімнаті.

— Зараз почнеться дощ, — незворушним голосом промовив чоловік.

Аомаме приклала руку до його товстої шиї й намацувала на ній особливу точку, що вимагала неабиякої зосередженості. Заплющивши очі й затаївши подих, прислухалася до потоку крові. Кінчиками пальців намагалася прочитати докладну інформацію, спираючись на пружність шкіри й передачу тепла. Таку маленьку, одну-єдину точку на декому можна було знайти легко, а на декому — важко. Цей чоловік, прозваний "лідером", належав до останньої групи людей. Така робота скидалася на пошук напомацки монети в темній кімнаті, затамувавши подих. Проте Аомаме скоро намацає цю точку. Прикладе до неї кінчик пальця і за допомогою дотику закарбує в голові її точне положення. Ніби поставить знак на карті. Такою особливою здібністю вона наділена.

— Побудьте незмінно в такій позі, — звернулася вона до чоловіка, що лежав долілиць. Простягла руку до спортивної сумки й вийняла коробочку з мініатюрною плішнею. — На шиї тільки в одному місці потік крові все ще загальмувався, — додала вона спокійним голосом. — Силою пальців я з цим не впораюся. Якби зуміла, то біль, напевне, сильно зменшився б. Збираюся простою голкою кольнути. Це дуже делікатна точка, але я не один раз це робила, тож не помилюся. Ви не заперечуєте?

Чоловік глибоко зітхнув.

— Я цілком покладаюся на вас. На все готовий, аби тільки ви біль усунули.

Аомаме добула з коробки плішню і зняла корок, настромлений на її тонке, смертельно гостре вістря. Тримаючи плішню лівою рукою, вказівним пальцем правої відшукала виявлену перед тим точку. Наставивши вістря голки на цю точку, глибоко вдихнула. Залишалось тільки опустити праву руку, немов молоток, на рукоятку плішні й загнати вістря глибоко в шию. Тоді все б скінчилося.

Але щось її стримало. Підняту праву руку Аомаме чомусь не могла опустити. "Тоді все б скінчилося, — подумала вона. — Досить одного уколу, і я зможу послати цього чоловіка в інший світ. Потім спокійно вийду з кімнати, зміню обличчя та ім'я й стану іншою особою. Можу це зробити. Без страху й докорів сумління. Адже цей чоловік учинив не одну мерзоту й, безперечно, заслужив смерті". Однак вона чомусь не могла цього зробити. її праву руку стримував безладний, але невідступний сумнів.

"Все це виходить занадто просто", — підказував їй інстинкт.

Аомаме розуміла, що в цьому було щось дивне, неприродне й позбавлене будь-якої логіки. В її душі стикались і змагалися між собою різні сили. Перебуваючи в темряві, вона сильно нахмурилася.

— Що сталося? — озвався чоловік. — Я чекаю... закінчення.

Після цих слів Аомаме нарешті здогадалася, чому завагалася. "Цей чоловік знає, що я збираюся зараз йому зробити", — подумала вона.

— Не вагайтеся, — спокійним голосом сказав він. — Так буде добре. Ви хочете того самого, що і я.

Грім не переставав гуркотіти, немов гарматні постріли. Поле битви все ще було далеко. А чоловік провадив далі:

— Саме це — ідеальне лікування. Ви дуже старанно розім'яли мені м'язи. Я схиляю голову перед вашою майстерністю. Але, як ви самі казали, це лише частковий метод лікування. Мої страждання можна ліквідувати, якщо з коренем вирвати моє життя. Спуститися у підвал і вимкнути головний рубильник. І ви збираєтесь зробити це для мене.

Аомаме застигла в одній позі — з вістрям голки в лівій руці, спрямованої до особливої точки на чоловіковій шиї, й піднятою у повітря правою рукою. Не могла ні рушити вперед, ні відступити назад.

— Якби я захотів, то перешкодив би тому, що ви збираєтесь робити. Це просто, — сказав чоловік. — Опускайте праву руку.

Послухавшись його, Аомаме спробувала опустити праву руку. Однак вона зависла в повітрі, як рука кам'яної скульптури.

— Я цього не бажав, але такою силою наділений. Ну а зараз рухайте правою рукою, я не проти. І тим самим знову можете розпоряджатися моїм життям.

Аомаме відчула, що її права рука може вільно рухатися. Вона стиснула, а потім розтулила кулак. Без будь-якої незручності. Невже це був гіпноз? Мабуть, дуже сильний.

— Я наділений такою особливою силою. Але взамін вони поставили мені різні вимоги. Тобто їхні бажання стали моїми. Надзвичайно жорстокими, невідпорними.

— Хто вони? — спитала Аомаме. — Карлики?

— Добре, що ви це знаєте. Тоді розмова стане легшою.

— Знаю тільки назву. А хто такі карлики, не маю уявлення.

— Мабуть, ніхто точно не знає, хто вони, — сказав чоловік. — Люди можуть знати лише те, що карлики існують. Ви читали "Золоту гілку" Фрейзера?

— Ні, не читала.

— Це цікава книжка. Вона відкриває нам різноманітні факти. Дуже давно, в певний період історії, в кількох районах світу панував звичай убивати володаря після закінчення терміну його перебування на посаді, який тривав десять-двадцять років. Коли закінчувався цей термін, приходили люди й жорстоко його вбивали. Це було потрібне для суспільства, і володар з цим погоджувався. Вбивство мало бути немилосердним і кривавим. Стати жертвою вважалося великою честю, яка надавалася тому, хто ставав володарем. Чому його мали вбивати? Бо в ті часи володар як представник народу чув голос Божий. Він з охотою ставав з'єднувальною ланкою між ними, карликами, й нами. І коли минав визначений термін, суспільству доводилось убивати того, хто чув голос Божий, для того, щоб утримувати рівновагу між свідомістю людей, що живуть на землі, й силою, яку виявляють карлики. У стародавньому світі верховне правління означало те саме, що слухання голосу Божого. Звісно, така система в один час відмерла — володаря перестали вбивати, а його посада, як правило, стала спадковою. Таким чином люди перестали чути голос Божий.

Машинально стискаючи й розтулюючи праву руку, підняту в повітря, Аомаме прислухалася до чоловікових слів.

А той провадив далі:

— Дотепер вони, карлики, були відомі під різноманітними назвами, але здебільшого їх ніяк не називали. Вони тільки існували. Карлики — це лише зручна назва. У свій час моя дочка в дитинстві називала їх маленькими людьми. Це вона їх привела, а я змінив їхню назву на карлики. Бо так легше вимовляти.

— І ви стали володарем.

Чоловік глибоко вдихнув через ніс і на певний час затримав повітря в легенях. Потім повільно видихнув.

— Я — не володар. Я тільки став чути голос.

— І тепер ви хочете, щоб вас жорстоко вбили?

— Ні, жорстокого вбивства не хочу. Адже зараз 1984 рік і ми перебуваємо в центрі великого міста. Крові не треба. Досить просто забрати в мене життя.

Кивнувши, Аомаме розслабила свої м'язи. Вістря голки все ще цілилося в одну точку на чоловіковій шиї, але вона вже не палала бажанням убити його.

— Ви досі зґвалтували багато молодих дівчат. Дівчат, яким заледве сповнилося десять років.

— Це правда, — відповів чоловік. — Загалом так можна вважати. Якщо виходити із людських звичаїв, то я — злочинець. Мав статевий зв'язок із неповнолітніми дівчатами. Хоча я цього й не бажав.

Аомаме тільки глибоко зітхнула. Не знала, як угамувати бурю почуттів у своїй душі. її обличчя спотворилося, а ліва й права руки, здавалось, домагалися різного.

— Я хочу, щоб ви позбавили мене життя, — сказав чоловік. — У будь-якому розумінні краще, щоб я більше не жив на цьому світі. Мене треба ліквідувати заради рівноваги у світі.

— А що станеться після вашого вбивства?

— Карлики перестануть чути голос. Бо я не маю спадкоємця.

— А хіба можна цьому вірити? — процідила крізь зуби Аомаме. — Можливо, ви — просто сексуальний маніяк, який придумав зручну теорію, аби виправдати свої огидні вчинки. А карликів ніколи й не було, як і голосу Божого та благодаті. Можливо, ви — один з численних на світі жалюгідних шахраїв, які називають себе пророками й релігійними діячами.

— Бачите годинник праворуч на комоді? — не піднімаючи голови, спитав чоловік.

Аомаме зиркнула праворуч. Там стояв невисокий, до пояса, різьблений комод, а на ньому — мармуровий годинник. З вигляду важкуватий.

— Не відривайте від нього очей.

Як велів чоловік, Аомаме, повернувши голову, перевела погляд на цей годинник і відчула, як під її пальцями чоловікові м'язи затверділи, мов камінь. У них зібралася неймовірна сила. І ніби під її дією, годинник знявся над поверхнею комода й завис у повітрі. Піднявшись сантиметрів на п'ять, він дрібно тремтів, ніби вагався, і секунд десять тримався на одному місці в повітрі. Після того чоловікові м'язи втратили свою силу, і годинник, глухо стукнувши, впав на комод — так, наче раптом згадав про земне тяжіння.

Чоловік довго й утомлено перевів подих.

— Така дрібна справа, а вимагає багато сили, — видихнувши все повітря, що було в ньому, сказав він. — Стільки, що життя може скоротитися. Однак, гадаю, ви принаймні зрозуміли, що я — не жалюгідний шахрай.

Аомаме не відповіла.

Глибоко дихаючи, чоловік відновлював сили. Годинник, трохи зсунувшись убік, ніби нічого й не сталося, і далі вистукував час. Аомаме стежила за ним, поки секундна стрілка не зробила один оберт.

— Ви маєте особливі здібності, — сухо сказала вона.

— Як бачите.

— У "Братах Карамазових" розповідається про диявола й Христа, — сказала Аомаме. — У Христа, який постився у пустелі, диявол вимагав: "Зроби чудо!". Мовляв, перетвори камінь на хліб. Але Христос знехтував його вимогою. Бо чудо було диявольською спокусою.

— Я знаю.