Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Як і ти, шукаю зачіпки. — Не розумію, чого він шепоче.

— А що, як там якесь паскудство? — він продовжує шепотіти. — Порнографія чи щось таке.

Комп’ютер показує командну стрічку. Нічого складного. Із цим я можу дати собі раду. Коли створюєте сайти, доводиться спілкуватися з віддаленими серверами, а способи такого спілкування з 1987 року майже не змінилися, тож я пригадую «Новий бейґл» і вношу кілька пробних команд.

— Олівере, — кажу я неуважно, — ти коли-небудь займався цифровою археологією?

— Ні, — відповідає він, згорбившись над комодом із шухлядами. — Я не дуже цікавлюсь тим, що було пізніше за дванадцяте століття.

Крихітний жорсткий диск забитий текстовими файлами з таємничими назвами. Я відкриваю один із них, а всередині — мішанина символів. Це або початкові дані, або шифр, або… так. Це одна з книжок із «Захмарної колекції», одна з книжок, яку Лапін назвала codex vitae. А це означає, що Пенумбра завантажував їх на комп’ютер.

Тут є програма під назвою «Метод Ейлера». Я вписую її в командну стрічку, затамовую подих, натискаю «Пуск»… Комп’ютер невдоволено пікає. Яскравими зеленими літерами написано, що в коді виявлено помилки, багато помилок. Програма не працюватиме. Може, й ніколи не працювала.

— Поглянь, — гукає Олівер із протилежного кінця кімнати.

Він схилився над товстою книжкою, що лежить на картотечній шафці. У неї шкіряна палітурка й тиснення, як на журналах, і називається вона «PECUNIA». Може, то якийсь таємний журнал для всіх пікантних подробиць цієї історії з книжками. Але ні: Олівер розкриває книжку, і ми розуміємо, яке в неї призначення. Це грос­бух, бухгалтерська книга, кожну сторінку якої поділено на дві широкі колонки й десятки вузеньких рядочків, заповнених крученим почерком Пенумбри.

FESTINA LENTE CO. $10 847,00

FESTINA LENTE CO. $10 853,00

FESTINA LENTE CO. $10 859,00

Олівер гортає сторінки гросбуха. Записи тягнуться місяцями, і всі датовані десятками років тому. То ось хто наш покровитель — компанія Festina Lente мусить мати якийсь стосунок до Корвіни.

Олівер Ґрон — досвідчений археолог. Поки я бавився в хакера, він натрапив на справді корисну інформацію. Я беру з нього приклад і крок за кроком обнишпорюю кімнату, сподіваючись розшукати ще якісь зачіпки.

Ось іще одна приземкувата шафка. На ній: словник, тезаурус, зім’ятий примірник журналу Publishers Weekly за 1993 рік і меню бірманського ресторану для замовлення доставки їжі. Усередині: папір, олівці, канцелярські гумки та степлер.

Є тут і вішалка, порожня, за винятком вузького сірого шарфа. Раніше я бачив його в Пенумбри.

На дальшій стіні, якраз біля сходів, що ведуть донизу, висять фотографії в чорних рамах. На одній зображено книгарню, але зробили ту світлину, певне, кілька десятиліть тому. Сама вона чорно-біла, і вулиця виглядає по-іншому. Замість стрип-клубу «Дупці» по сусідству розташований ресторан під назвою «Аріґоні», зі свічками й картатими скатертинами. На іншому фото, уже на кольоровій фотоплівці Kodachrome, симпатична жінка середніх років із коротко обстриженим білявим волоссям обіймає секвою, кокетливо закинувши назад одну ногу, і радісно усміхається в об’єктив.

На останній фотографії троє чоловіків позують на фоні мосту Золота Брама. Один уже літній і скидається на професора: гострий гачкуватий ніс і лукава посмішка переможця. Двоє інших значно молодші. Один із них широкоплечий і має міцні руки, як у накачаного старшокласника. У нього чорні вуса й високі залисини. Однією рукою він показує в камеру великий палець, другою — обіймає за плечі третього, високого й худорлявого чоловіка… Заждіть-но. Третій чоловік — це Пенумбра. Так, Пенумбра, яким він був багато років тому, із гривою каштанового волосся та рум’янцем на щоках. Він усміхається. Такий молодий.

Я розкриваю раму й виймаю фотографію. На звороті рукою Пенумбри підписано:

Двоє початківців і великий учитель.

Пенумбра, Корвіна, Аль-Асмарі.

Неймовірно. Найстарший, мабуть, Аль-Асмарі. Тоді виходить, що той із вусами — Корвіна, теперішній бос Пенумбри, генеральний директор «Всесвітньої корпорації химерних книгарень», яка, імовірно, і є компанією Festina Lente. І, певне, саме цей Корвіна викликав Пенумбру до бібліотеки, аби покарати його, звільнити, спалити чи ще щось гірше. На цій світлині він виглядає здоровим і міцним, та зараз він такий же старий, як Пенумбра. Мабуть, став злостивим дідуганом.

— Поглянь, — знову гукає Олівер з іншого кінця кімнати. Вочевидь, детективна робота дається йому краще, ніж мені. Спершу гросбух, а тепер ще й це: він тримає свіжовидрукуваний розклад поїздів. Розпрямляє його на столі, і ось він, обведений чотирма різкими лініями, — пункт призначення нашого роботодавця.

Пенсильванський вокзал.

Пенумбра прямує до Нью-Йорка.

Ситуація, наскільки я розумію, складається так.

Книгарню зачинено. Пенумбра поїхав, отримавши виклик від свого боса Корвіни, до таємної бібліотеки, яка насправді є штаб-­квартирою культу бібліофілів, відомого під назвою Нерозривного Корінця. Там щось палитимуть. Бібліотека розташована в Нью-Йорку, але ніхто не знає, де саме, принаймні поки що.

Олівер Ґрон вирішив, що проникатиме до книгарні через пожежний вихід і відчинятиме її бодай на кілька годин щодня, аби Тінделл та інші трохи вгамувались. Може, Оліверу навіть вдасться вивідати більше інформації про Нерозривний Корінець.

А в мене свій квест. Дата прибуття Пенумбри до пункту призначення — він, певна річ, поїде потягом — аж через два дні. Зараз він плуганиться через цілу країну, і я, якщо діятиму швидко, зможу його випередити. Так, я встигну перехопити його й урятувати. Зможу все владнати й повернути свою роботу. І врешті дізнаюся, що тут, у біса, коїться.

Я про все розповідаю Кет, як уже звик робити останнім часом. Відчуття таке, ніби завантажуєш у комп’ютер надскладну математичну задачу. Я лише вношу змінні величини, тисну кнопку «Пуск», і…

— Нічого не вийде, — каже вона. — Пенумбра — уже літній чоловік. Чомусь мені здається, що вся ця історія давно стала частиною його життя. Тобто вона фактично і є його життям, так?

— Воно-то так, але…

— Тому я сумніваюся, що тобі вдасться переконати його просто… облишити це все. Візьми, наприклад, мене. Я пропрацювала в Google скільки — три роки? Далеко до цілого життя. Та навіть зараз ти не можеш просто підійти до мене на вокзалі й попросити від усього відмовитись. Ця компанія —