Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

В дорогу вирішили рушати наступного дня вранці. Усі троє хлопців домовилися зустрітися по обіді в Урсу, щоб підготуватися та уточнити план пошуків.

3

Тік прийшов до Урсу раніше від Дана. Крем’язень лежав на траві й читав винятково цікавий пригодницький роман. Він саме дійшов до того місця, коли головний герой — людина надзвичайної сили — озброєний самим ножем, бився з ведмедем-грізлі. Малий пригнічено опустився на траву біля читача. Урсу, хоч йому й не хотілося відриватися від захопливого читання, побачивши жалібне обличчя пустуна, закрив книжку й спитав:

— Що з тобою, Тіку?

— Ти вважаєш, Урсу, що ми легко знайдемо людину, котра перша взяла листа?

— Боїшся, що не подолаєш дороги?

— Не про це мова. А коли його знайшов хтось випадково?

— Але ж десь той хтось мусив знайти! Тоді ми вже подумаємо, як лист потрапив туди. Може, його кинули звідкись, а це означатиме, що замок недалеко. Якщо він є, той замок… Бо, правду кажучи, Тіку, вся історія з замком мені здається вигаданою… Але це між нами.

— Бачиш, Урсу, ви занадто ускладнюєте все. Така й моя мати. Коли кажу їй, що я накрутив вуха одному шалапутові, бо той бив сестру, щоб вона не кричала, а дівчинка ж кричить, бо він їй дав ляпаса, мама дивиться на мене з-під брів і всім своїм виглядом показує, що не вірить мені. Та коли скажу, що відлупцював того шалапута, бо він пожбурив у мене камінцем, то вона вірить. Їй це здається цілком природним, хоч насправді я другий раз збрехав. А ти можеш собі уявити того шибеника, котрий осмілився б кинути в мене камінцем!

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Дан, який нечутно підійшов до них. — Не дуже сходиться в…

— Наче треба, щоб неодмінно все сходилося!.. Чому ви вважаєте, що вона хоче вас обманути, приславши саме такого листа? Якби дівчина хотіла покепкувати з нас, то покликала б у якесь певне місце, а там би й сміялася так, що і ми б її почули!

— Але саме так думає й Лучія, дурнику, — пустив шпильку Дан. — Я заходив до неї, вона дуже стривожена. Дійшла висновку, ніби відсутність адреси свідчить наполовину якраз за те, що розповідь у листі — правдива. Вона виробила теорію рівноваги…

— То чому ж ти мене обзиваєш дурником?

— Коли я тебе обзивав?.. Я навіть не помітив. Може, то я ласкаво…

Тікові кров бухнула в обличчя:

— Що ще сказала Лучія? Я вже давно зрозумів, що в неї гарячий розум, як каже наша француженка.

— Сказала, що їй невтямки, чому саме ти так переймаєшся тим листом. Вона вивела теорію, що ти якимось чином теж причетний до написаного в листі…

— Але я ніяк не можу збагнути, — вів далі малий, ніби й не чув Данових слів, — навіщо бути такою нестерпною… і чому…

— Стривай, стривай, не лютуй так на неї, то я тебе просто перевіряв. Нічого вона про тебе не говорила, сказала тільки, що ти розумний хлопець…

— А про тебе вона нічого не сказала?

— Тобто? — здивувався Дан.

— Не сказала, що ти нікчема? Ну, стривай, я тобі ще покажу…

Тікова погроза була сказана так собі, про всяк випадок. Навіть Дан не сприйняв її всерйоз. Урсу скористався цією суперечкою й дочитав захопливий епізод.

У ньому пробудилася жага до пригод.

— Чудово! — ніби уві сні, буркнув він. — Я теж не відступив би. Блискавичним рухом…

Ті двоє спантеличено глянули на нього.

— Що сталося? — перелякався Дан, зв’язавши в одне слова Урсу й Тікову погрозу. — Що за блискавичний рух? Не забувай, що ти вдвічі важчий за мене… Чи ти навчив Тіка битися?

— Зв’язуватися з тобою — для Урсу ганьба, — все-таки відплатив Тік. — Аби він тобі лише пригрозив, то все місто принаймні з тиждень дивилося б на тебе з такою пошаною та повагою, якої ти не знав ніколи в житті…

Тікові слова найбільше розвеселили Дана.

— Клянусь, що від сьогоднішнього дня не заводитимуся з тобою. Завжди ти хапаєш за ногу, що спіткнулася!

— А через тиждень?

— Тоді я натреную обидві свої ноги. Почну вже завтра. До Вултурештів двадцять кілометрів. Коли здумаю…

— Я вважаю, що краще їхати поїздом, — сказав Урсу. — Від Бринченів нам залишиться кілометрів сім. А до Вултурештів звідти тільки ліс. Що ви на те скажете?

І Дан, і Тік пристали, не вагаючись, на пропозицію Урсу.

— Я не думаю, що нам треба буде готуватися до тривалої мандрівки. За день-два ниточка виведе до клубочка. Ми йтимемо, посвистуючи, заклавши руки в кишені…

Така пропозиція теж припала їм до душі. Без рюкзаків, без черевиків, без іншого вантажу в дорозі легше. Але, на жаль, обставини змусили їх швидко відмовитися від цієї прекрасної думки. У воротях з’явилася захекана Лучія. А Лучія ж не з тих, хто буде даремно метушитися, а надто мчати щодуху, коли на те немає серйозних підстав. Коли Тік побачив її, в нього ноги підігнулися.

— Що з тобою? — перепинив дівчину Дан.

— З вас хто-небудь був у Вултурештах?

— Я колись був, — відповів Урсу. — Тобто пройшов біля села, не заходив навіть. Але дорогу знаю добре, тобто дорогу від Бринченів до Вултурештів.

— А ти бачив там руїни?

Хлопці витріщили очі на Лучію.

— Які руїни?

— Я сама лише щойно дізналася про них, — призналася