Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

Дні летіли, і відчуття туману довкола не зникало. Сварог, мій однокурсник, котрий однієї ночі вирішив перелізти через огорожу, розповів, що він це зробив-таки — але опинився в тому ж дворі, звідки й прагнув вибратись. Після його розповіді я зловив себе на раптовій думці, що хотів би дізнатись, як така «петля» працює. Здається, я теж стаю схибленим.

— А що буде потім? — спитала Гессі, розкинувши руки на ліжку. Після театру вона пролежала весь день удома, читаючи або дрімаючи. Матінка наказала не будити її до обіду, проте прийшла Генріка — і хто-хто, а сестра вже точно вважала, що Гессі аж ніяк не хвора.

— Іспити. І літні канікули. — Відтак поплескала себе кінчиками пальців по щоках. — І знову навчання.

— А ще?

— Що — ще?

— Чим іще буде наповнене наше життя?

Гессі подумала про книгу в багряній палітурці, котра лежала глибоко в шафі серед подарунків Аїдена. Історія заплутувалася дедалі більше, а той, книжковий Аїден був на роздоріжжі, зовсім як вона сама. Чи ліпше сказати «в петлі»?

— Ге-есті, — протягнула сестра. — Ну що ти хочеш почути?

— Не знаю. Просто іноді я замислююсь над тим, як біжить час. І не знаю, до чого вдатися, щоб далі було якось… по-особливому.

Генрі зітхнула, відклала щітку для волосся вбік і склала руки на колінах.

— От що я тобі скажу. Ми будемо гарненько вчитись. Або не так гарненько — це, врешті, не означає нічого направду. Адже потім ми станемо дуже красивими панянками. За кілька років мене посватає Морґін, а ти підеш за Дарріна. І з батечкових фабрик буде стільки прибутку, що житимемо без горя, кожна у своєму великому будинку. А Олліші зможуть тримати свою книгарню чи взагалі вибудувати цілу мережу, і всі будуть задоволені з того, які вони підприємливі.

— І оце все життя?

Гессі вирішила зараз не переконувати Генрі в тому, що вона не піде ні за якого Дарріна Олліша.

— А чого тобі ще треба? — схопилася сестра. — Ти така дитина, Гесті. Але я для себе вже все визначила. Я знаю, чого хочу!

— Але батько не дозволить тобі піти за Морґіна…

Генріка скорчила гнівну міну.

— Та знаю! Але я вчиню так, щоб він не опирався. Для нього головне наше щастя — він сам таке казав. А мені для щастя потрібний Морґін Олліш, і крапка!

Гессі вирішила не дізнаватися, як саме вчинить сестра, бо й не уявляла, що могло б схилити батьків на потрібний бік. Утім, якщо камера спрацює — а вона ж фотографувала Генріку й Морґіна, — то все налагодиться.

Та й Генрі зазвичай дуже легко піддавалась якійсь ідеї, розпалювалась од неї, а потім так само швидко забувала. І, хоч як сумно це звучало, Гессі не мала сумнівів, що Морґіна Олліша рано чи пізно очікує доля всіх інших мрій і задумів, котрими час від часу палала її сестра.

— Повірити не можу! — заявила Генріка наступного дня.

Її обличчя було геть бліде, а складка між бровами свідчила про справжній, ледь тамований гнів.

— Повірити не можу! — повторила вона ще раз.

— У що? — спитала Гессі, щоб дати змогу Генріці висловити всю свою злість тут і зараз, а не залишати її до вечора, коли втомлені батьки зустрінуться з ними за столом.

— Морґін! Морґін Олліш!

— Ти ж наче не мала з ним зустрітися…

— Не мала! — Сестра закусила губу. — Але хотіла зайти в книгарню. Так. Просто. І знаєш, що?

— Ні…

— І я зайшла! А там він — і оця. — Очі Генріки блиснули праведним гнівом.

Гессі гадки не мала, хто така «оця», а запитувати було навіть лячно. Проте сестра позбавила її потреби здогадуватись і розповіла сама:

— Старша донька Тавішів. Олейн. — Сестра гидливо скривилась від її імені.

— Таж вона, мабуть, зайшла по книжки. — Гессі запропонувала найочевиднішу ідею.

— По книжки, аякже. Та вона в житті жодної книжки й не розгорнула! Ну, вона направду щось там дивилась, але… Але, знаєш, вона не так дивилась на книжки, як на мого Моррі. А він — на неї. Він дивиться на неї, подає щось у руки — і дивиться. А вона хихоче — так, знаєш, кокетливо — і прикриває рота долонькою. І сукня на ній з найновішого каталогу, у фіолетово-бузкову смужку. Зовсім доросла.

— У тебе доста гарних сукенок.

Гессі пам’ятала Олейн погано — тільки й того, що то старша донька Тавішів і знана красуня. І наче навчалась не тут, а в самій Астірі, тому бувала вдома тільки на великі свята. Але Генріку це зараз обходило не так сильно, як те, що вона побачила чи надумала.

— Генрі, Олейн погостює трішки вдома й поїде далі на навчання. А ти залишишся. І забудеш про це вже за кілька днів.

Генріка мала такий вигляд, наче її щось болюче вкусило.

— Не в тому річ! — заперечила вона. — Можна ж бути весь час поруч і не зворушити когось так, як це вдається випадковому зустрічному.

— Це так. — Гессі згадала про блакитноокого і — раптово — про Дарріна Олліша. — Але я певна, що все буде добре. Знаєш, я зробила фото, коли ви з Морґіном катались на човні. Збоку мало дуже красивий вигляд. І він дивився на тебе так… от так, по-особливому. І всміхався. А ти теж скидалась на кокетливу панночку, незгірш за жодну Олейн.

— Справді? — Генріка спідлоба зиркнула на сестру.

— Так. — Гессі кивнула й вирішила додати краплю