Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

вільну, святкову розмову почали, Не забуваючи і спритної шинкарки, Що з бутлем бігала од чарки та до чарки. Сам Янкель, орендар, у довгім каптані Втручатись не хотів до тої метушні, А сиву бороду собі спокійно гладив І, приглядаючись уважно до громади, Мінявся жартами, посварених мирив, Одному кланявся, а з іншим говорив Про хліб, про урожай та про сільські новини. Віддавна вірний син Литовської країни, Мав шану од усіх — і всяк любив його. Ніхто не скаржився, та й не було чого, Бо трунки тут були і добрі, і поцінні, А звичаї плекав він чесні, старовинні, — Та ще до того був охочий до забав: У нього не один заручини справляв, Хрестини голосні а чи гучне весілля. Були збіговища у нього щонеділі, Коли запрошував музик він із села: Скрипки співали тут, козиця[80] аж гула! Він сам на музиці за всіх найкраще знався, По різних-бо краях з цимбалами тинявся І хистом дивував простолюд і панів. Єврей, по-польськи він поправно говорив, Народні полюбляв у музиці мотиви. Од нього щоразу навчитися могли ви — Коли з-за Німану додому він вертав І серед молоді з цимбалами сідав — Недавно складених мазурок, коломийок, Ще й артистично грав, а не бриньчав абияк. Ба навіть казано, що ніби він привіз Ту просту пісеньку, тепер славетну скрізь, Що вперше у краю блакитному авзонів[81] Заграли сурмачі повстанчих легіонів. Музичний хист Литва уміє шанувать: І гроші може він, і славне ім’я дать, — То й славу Янкель мав, і грошенят чимало. Тому, повісивши дзвінкі свої цимбали, Узявся шинкувать. До всього був митець, До діла всякого порадник і знавець, Тож ради в Янкеля не раз просили потай; Мав славу польського він також патріота. Він перший звів на мир ворожі дві корчми, Де інколи бої бували між людьми За честь Горешкову і за ім’я Сопліци.  В оренду взявши їх, примусив помириться Обидві партії дотепний орендар. Старий і Ключника, охочого до чвар, Умів притишувать. Любив його й Протазій І стримував гіркі на язику образи, Що ними краще тяв, ніж Ключник — палашем. Сьогодні за своїм останнім паничем Гервазій вирушив. Подумать лиш — облава! Граф недосвідчений — йому ж і сниться слава — Не берегтиметься! А то ж таки ведмідь! І, задихаючись, старий до бору мчить. На місці Ключника, на покуті край столу, Ксьондз Робак засідав. Кругом гули, як бджоли, Селяни й шляхтичі. Та Янкель поважав Понад усіх його і раз у раз казав Долити ксьондзові одстояного трунку: Ясного липівця найвищого гатунку. Либонь, спізналися за давніх літ вони В краю далекому. Не раз у час нічний Ксьондз мав із шинкарем наради таємничі. Шептали (хоч ніхто казать не смів у вічі), Що контрабандою ксьондз Робак промишля… Та звісно — на брехні стоїть уся земля! Вів ксьондз неголосну із шляхтою розмову І, табакирку всім подаючи чудову, По черзі пригощав, неначе старший брат, — І чхали шляхтичі, мов били із гармат. «Веуеге![82] — заговорив Сколуба. — Табака — хоч куди! Шпигає аж до чуба! Відколи нюхати мій научився ніс, Не нюхав кращої. Давно лише привіз Я був подібної із Ковна. Знає всякий, Що в місті жодному міцнішої табаки Не виготовлюють…» Тут Робак перебив І з усміхом тонким розлогу річ повів: «Всім на здоров'ячко! Табака ж ця не з Ковна, А звідти, де стоїть ікона пречудовна Святої матері: то город Ченстохов. У дні, як ворог нас іще не поборов, І в Польщі, і в Литві пречисту шанували І королевою небесною взивали. Та горе — на Литві запанував схизмат![83]» «Із Ченстохова? А! Піввіку акурат Минуло, — Вільбик тут, — як я в тім Ченстохові На прощі побував. Чи правда ж, отче, мові, Що хоче там француз костьол ізруйнувать? В Кур'єрі довелось мені про це читать». «Неправда, — ксьондз на те, — адже Наполеона Сам папа увінчав. Він добрий син закона І віри нашої. Щоправда, Ченстохов Оддав