Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Не схоже було, що на них чекає успіх.

Жаррак нагадував мертвого більше, ніж живого: сині тіні під очима, спітніле чоло й сірувата блідість, котра робить шкіру схожою на топлений віск. Коли Канре прибігла з Мерселлі, поранений уже не приходив до тями. Естіенн кинув на нього секундний погляд і розгубив усю свою іронію, котрою щедро сипав до того. Задзвеніли баночки, посипались порошки. Артефакт цілителя — кована куля на ланцюгу — нагадував більше знаряддя вбивства, але дівчина віднедавна відкрила, що форма артефактів не визначає їхніх властивостей.

Маестра Альвіанні наказала служці виконувати всі накази Мерселлі, й та невідступно слідкувала за гостем і тим, як він творив зцілення. Довго, методично, зважено — година за годиною, котрі тягнулися, по-мученицьки однакові. Артефакт у руках Естіенна глухо подзвонював, розливаючи тьмаве світіння. Губи цілителя ворушилися, виплітаючи одне й те саме заклинання — Канре зрозуміла це, поки спостерігала, як срібні нитки чару щоразу розтікалися по зсірілій шкірі Жаррака.

Дівчина боялася потривожити чаротворця зайвим рухом, тому притулилась під стіною в кутку і стояла там, доки ноги не затерпли. Мерселлі не відривався від роботи. Часом Канре думала: він здається, бо зцілення не працює. Естіеннове лице вже виглядало таким же блідим, як і Жарракове. Його очі неспокійно бігали, ніби шукали видимі лиш йому сліди того, що все стає краще. Або гірше.

Та ось — після нескінченних годин чаротворення — рана у грудях Жаррака почала меншати. Швидко по тому вона стала лише глибоким, кривим порізом, скованим кіркою крові.

Вдалося.

Коли Естіенн закінчив, надворі вже синів світанок. Чаротворець полегшено видихнув і обперся ліктями на ложе пораненого. Він опустив голову на руки й попросив білого вина і будь-яке найближче ліжко. Проте щойно Канре повернулася з бокалом для гостя-рятівника, то помітила, що чаротворець задрімав просто біля Жарракової постелі. Дівчина вирішила не тривожити його.

Вона вислизнула в коридор і притулилась спиною до стіни. А далі маестра Альвіанні покликала до себе, і її крижаний тон не додавав спокою.

— Ти віддалася моєму племінникові? — спитала панія, щойно служниця підійшла до фотеля, у котрому господиня пила каву після довгої безсонної ночі.

— Так, маестро, — безбарвно відповіла Канре, не розуміючи, чому це перше, що запитує господиня після всього, що сталося.

Та підвелася.

— Дивись на мене, нещастя.

Канре подивилась. Рука — тонка і бліда — метнулася вгору, а тоді ляснула по щоці. Перстені з сапфірами роздерли шкіру.

— Отож, це через тебе мій племінник впав у небажане геройство. Що ж, таке трапляється, якщо залишаєш удома юну дурепу і юнака з гарячою головою, — відповіла пані Альвіанні прогірклим тоном. — Надалі намагайся уникати Жаррака Преста. Йому ще якийсь час доведеться жити тут, і я хочу, щоб цей час минув спокійно для всіх нас.

— Слухаюся, пані.

Слова маестри Канре стурбували. Якщо господиня й цікавилася тим, що відбувалося між слугами і гостями, то це стосувалося переважно того, що хтось не може працювати на повну силу через зілля агонії. Але й до цього маестра поблажок не мала, бо була певна: агонія не така неприємна, а ліниві служки лише шукають приводу байдикувати.

— Тепер щодо наших гостей, — додала вона. — Пані Манно розпорядиться щодо похорону маестра Гіллана. Його артефакт перейде у власність Жаррака, як заведено правилами дуелей. Проблема з Гвеннаном. Бачте, вдавано вбитий горем після загибелі брата, цей молодик запланував присвоїти собі Жарраків артефакт. А самого його, вочевидь, убити… Проте любий Гвеннан не врахував, що сила чаротворця не спить і в мені. Тож я використала заклинання, яке найкраще корилось. Ейфорію, нещастя… ейфорію, котра в невеликих дозах може принести тобі задоволення, політ до вершин та вибух барв. Проте варто перегнути палицю — і падіння буде болючим. Для Гвеннана я перегнула палицю і дізналася, що він від початку намірявся ослабити мого племінника за допомогою хитромудрого зілля. Мабуть, він із братом мав на меті вибороти артефакт, який зробить честь самому королеві. Ну, лалацькі Альвіанні відомі тим, що видобували собі зброю не для їхніх сил… На жаль, ейфорія трохи вплинула на змогу Гвеннана висловлюватися. Зараз він під вартою. Отже, твоє завдання: перевернути покої гостей. Від підлоги до стелі. І відшукати мені те зілля, про яке говорив Гвеннан. Бо при ньому нічого не знайшли.

— Я знаю, де воно, маестро, — стрепенулась Канре від раптового здогаду. — І так само знаю, що це: спеції до вина. Бачте, вчора я знайшла баночку з порошком, коли прибирала в покої маестра Гвеннана. Зараз я певна: це та сама суміш, яку племінник підсипав вам.

— Химерно, — відізвалася панія. — Ми всі пили це вино. Але слабкість падала на одного лише Жаррака… Ану принеси мені цю знахідку. І не забувай, що я наказала тобі щодо маестра Преста.

Канре кивнула, та слова панії розбивались об внутрішню стіну, котра оберігала її серце. Стіна всередині міцніла, мовби вибудовувала дівчині інші, міцніші кості. Кості, котрі могли витримати удари й вагу, неспівмірну з тими, які вона витримувала до того.

У маєтку мало говорили про дуель. Кухарки, котрі не бачили того жаху, посміювалися й захоплено щебетали про сміливість Жаррака Преста. Пані Манно, котра звикла оцінювати все куди прісніше, цитькала на них. У чому полягала загроза від убитого гостя, ніхто достеменно не знав.

У вині, котре випив Гіллан перед зривом, знайшлося слабке зілля-каталізатор. Нешкідливе саме по собі, воно підштовхнуло зірваного до краю. Канре, коли почула про це від Жаррака, не могла втямити, чому Гвеннан споїв власного брата. Так само як не могла втямити спокою та відстороненості алхіміка в ніч дуелі. Ніби він лише спостерігав збоку, ніби й не його брат дійшов до межі… Ніби дія власних порошків становила для Гвеннана найбільший інтерес.

Канре знайшла баночку з гвоздикою на тому ж місці, біля узголів’я ліжка. Вона відсипала собі трохи, перш ніж віддати господині, бо була певна, що Жаррака теж зацікавить уміст. А таку небезпечну річ краще не зберігати всю в одному місці.

Гвеннан так і не відкрив