Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Мертвий!..

— Канре, — шепнув Жаррак, насилу розпускаючи вцілілою рукою комір сорочки, — здається, зі мною станеться дещо…

Дівчина придивилась до його грудей — і крізь тонку тканину, пропалену подекуди наскрізь, побачила, як по них розповзається чорна пляма. Ніби хтось упорскував під шкіру маестра чорнило.

— Я накладав отой щит, щоб відстрочити удар… — додав юнак. — Але він не може це спинити.

Розділ 7. Крок на червоне

Канре летіла вулицею, ковзаючи на вологій після дощу бруківці.

Після дуелі, котру Гіллан програв, служка вірила: його брат зцілить Жаррака, як велять закони честі. Вони ж не могли гаяти час — рана, якщо не смертельна, то близька до того, мала наздогнати чаротворця. А той уже навіть не міг встояти на ногах.

Проте Гвеннан Альвіанні висловив щире співчуття і зізнався, що його цілительська майстерність і вполовину не така потужна, як необхідно за такої рани. Проте пані Альвіанні мовби знала це наперед, бо не розгубилась і відправила Канре до дому Мерселлі, бо ці жили найближче — по той бік парку біля Лекторійного дому.

Служка побігла як була — в розірваній сукні, застібнутій кількома шпильками. Та ще накинула на плечі плащ, аби не світити нагою спиною, бо в такому стані зустріч із міською вартою могла зле для неї обернутись.

Вона на ходу прохала святих, щоб Мерселлі врятували Жаррака. Та чи знав хто-небудь про образу, яку молодий Естіенн зачаїв проти племінника панії? Чи могло це коштувати йому життя?..

На щастя, в домі сусідів світилося. Темна будівля випирала помпезними балконами на вулицю, з відчинених вікон лилась музика. Мабуть, святкували.

Усередині Канре все стиснулося, коли вона наблизилась до дверей. Всоте повторила в голові слова, котрі веліла сказати панія. І всоте запевнила себе, що все буде добре. Що темна пляма крові на Жарракових грудях не розростеться вглиб до його серця. Що вони встигнуть.

Дівчина зняла каптур і вперше постукала в головні двері важким кільцем, припнутим у пащі лева — гербового звіра дому.

Їй здавалося, що все надто довго: і кроки, і скреготіння замків. Опустила погляд на вичовгані сходи, які бачили багатьох гостей.

— Вам кого?

Двері відчинились, і в поле зору потрапили чорні черевики, потертість яких приховувалася за ретельно наведеною чистотою. Слуга швидко оцінив неочікувану гостю і, не чекаючи відповіді, додав:

— У нас закритий вечір. А тобі не личить сунути носа до головного входу.

— Я з дому Альвіанні. За наказом самої пані, — відповіла дівчина, підводячи очі. — Їй потрібен ваш глава.

— Отож, служка Альвіанні… — Лакей Мерселлі вагався кілька секунд, котрі здалися Канре вічністю, і продовжив: — Можеш почекати на задньому дворі. Там і частування є. А коли гості роз’їдуться, я доповім господареві.

Дівчина ледь не застогнала:

— Це терміново. Ідеться про життя і смерть.

— Я чую. — Юнак стовбичив у дверях і вже роздратовано похитував ними, наміряючись зачинити. — Але якщо підійду зараз до пана зі справою, що не стосується свята, то йтиметься вже про мої життя і смерть.

— У чому річ?

Глухий знайомий голос з вестибюля змусив Канре втягнула голову в плечі. Естіенн Мерселлі підійшов до дверей, і хоча служка, котра швидко потупилася, бачила лише його ноги й міцні литки, їй стало лячно від самої присутності маестра. Адже він міг упізнати у ній недавню супутницю Жаррака.

«Він гордий Мерселлі. Він нізащо не зіставить віннську панну та розхристану служку сусідів», — шпикнули голоси сестер.

Канре втягнула носом повітря і впала на коліна просто на порозі, щоб ніхто не міг зачинити двері, не відштовхнувши її спершу.

— Великий маестре, сподіваюся на вашу ласку. Панія Альвіанні відправила мене, щоб попросити главу дому Мерселлі про поміч. Ця справа не терпітиме очікування. Бо… — Канре вагалась, чи сказати це, та, врешті, гірше вже стати не могло. — Бо в нашому домі є смертельно поранений і він потребує рятунку. Лише ваша видатна цілюща сила здатна на це.

— Хто? — видихнув Естіенн скоріше з інтересом, аніж зі співчуттям до чужої біди.

— Маестр Жаррак Етель Прест.

— Він? Овва! — У голосі Мерселлі тепер промайнули здивування та іронія.

Дівчина злякалась, що, почувши про недавнього суперника, панич забуде благородство чаротворців. Але той здивував її.

— Підведися, служнице. Часу мало, глава дому зайнятий, тож я піду з тобою сам.

— Маестре, — втрутився слуга. — Ваш батько висловлював побажання, щоб ви засвідчили пошану гостям. Прибули алхіміки з гільдії…

— Сюете, якщо я сьогодні врятую золочену голову Преста, то це матиме більшу вагу, ніж цвиркання вітаннями й розшаркування перед Рошнановими соратниками. Мене аж тіпає від думки, що цей гордяк може бути мені винен!.. Ти, Альвіанні, тут стій. Мені потрібні хороші суміші, а вони нагорі.

Естіенн крутнувся на підборах і зник.

— Чи ваш пан гарно знається на цілительстві? — спитала Канре у слуги, котрий нависав над нею, мовби боявся, що нічна гостя вкраде свічку зі столика при дверях.

Той поблажливо хмикнув.

— Маестр успадкував непересічний дар зцілювати. Його вміння допомагали всім в цьому домі. От тільки, поміж нами, коли набереться ейфорії, то стає геть іншою людиною.

Канре подумки погодилась. За хвилину Мерселлі збіг по сходах, напнув плащ і, пробурмотівши настанови Сюетові, заявив про свою готовність іти.

«Ми встигнемо…» — подумала дівчина, обіцяючи собі: якщо Естіенн врятує Жаррака, вона ніколи не помислить про нього нічого злого.