Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Це нагадувало ніч сутички з Естіенном Мерселлі. Дві бліді плями посеред алеї перед домом. Кожен зі своїм артефактом, з набором порошків і зосередженістю на лиці, яка з’явилася, щойно срібна нитка майнула між ціпком і кинджалом, засвідчуючи обопільну згоду битися.

— Як ви посміли привести в мій дім зірваного? — обурювалась пані Альвіанні, спостерігаючи за методичними рухами Жаррака.

Племінник щойно лежав з гарячкою — чи не вона підштовхнула його до такого поривчастого рішення, як дуель? Маестра не сумнівалася: Жарраків батько вбив би їх обох, якби дізнався, що син викликав когось. Та Людо був надто далеко, а його молодший непоміркований, як і матір. Одна гілка, що тут скажеш!

— Запевняю вас, мій брат донедавна жодним чином не виказував ознак проблеми, — наморщив носа Гвеннан.

— І вас зовсім не турбує, що за кілька хвилин він може не виказувати вже й ознак життя? — Юріт була певна, що син Людовіка й Генріени переможе. Навряд чи застуда спинить його — надто велика різниця у майстерності та вродженому таланті.

— Гіллан доволі вправний. До того ж нездужання пана Преста має вплив на його стан. А далі — як розсудить її високість фортуна і святі заступники.

— Ви жорстока людина. Потішатися хворості суперника — ницо.

Проте пані не продовжила гнівну тираду, бо почалося. Жаррак і Гіллан одночасно підвелися і, вклонившись одне одному, розійшлись: один — у бік живоплоту, інший — до пишних трояндових кущів. Гравій шурхотів від кроків.

Канре наблизилась до панії та Гвеннана і спинилась позаду, застібаючи розірвану сукню шпильками.

Повітря наповнив запах горілого. Гравій сипонув увсебіч. Іскри шугонули по камінню, викресані в осерді артефактів, і зійшлися на рівній відстані між суперниками.

Після першого спалаху в Канре запекли очі, але вона не могла відірватися, слідкуючи за Жарраковим рухом. Ось він відступив праворуч, ось його губи заворушилися — шепочуть слова, котрі будять чар. Юнак ударив двома пальцями по ціпку — і незрима хвиля виросла, а тоді шурхнула в бік Гіллана, пригинаючи траву.

Суперник відступив. Хвиля, котра прокотилась повз нього, залишила по землі обпечений слід і тонкий рівчак. Курява заклекотіла вгору й осідала повільно-повільно.

Тут Канре здалось, що нестримна сила рве її вперед і тягне в бік молодого Альвіанні — артефакт у його руці розгорівся гірчично-золотим вогнем і все — повітря й листя, гілки і гравій, розхристане волосся Жаррака — потягнулося в бік суперника.

Прест заточився. Щось глухо вдарило об землю, і сила, котра притягувала все до себе, рвонула в протилежний бік, відштовхуючи.

Жаррак похитнувся і впав на спину. Ударна хвиля затріскотіла крізь кущі й клумби. Канре інстинктивно подалася вперед, але рука маестри виросла перед нею і перепинила шлях.

— Ні кроку, нещастя.

Гіллан змахнув кинджалом. Незримі леза просвистіли в повітрі, з обох боків підрізаючи Жаррака. Той упав вперед і незграбно перекотився через голову. Атака розітнула пишний рукав сорочки аж до плеча. Маестр шурхнув ціпком по землі, черкнувши Гілланове коліно — клац! — і суперник вхопився за ногу.

З-під його пальців по білій штанині збігала кров. Альвіанні загарчав. Поранене коліно під вагою тіла перестало тримати і вдавилось у гравій. Жарракові губи далі ворушилися. Ціпок злетів угору — чаротворець описав коло над головою, і вихор срібних ниток на мить спалахнув, а тоді впав на Гіллана.

Але той легко ухилився. Вивернув кинджал і ввігнав у Жарракову правицю. Цвиркнула кров — із безлічі дрібних ран, мовби хтось натицяв усю його руку шипами і вирвав їх в один момент.

Лівою рукою Жаррак затискав рани, але їх було надто багато. Понівечена правиця сіпалась, ніби її трусив хтось невидимий.

Канре зціпила зуби: чар, що недавно здавався величним та неймовірним, обернувся запахом паленого, кров’ю, стогонами та намаганням двох юнаків пошматувати тіла один одного.

Альвіанні пошкутильгав за кинджалом, який вирвав із руки суперника та випустив, бо і сам здригався. Прест тим часом угамував дрижаки, опустився на коліна і натужно крутнув один із сегментів ціпка.

Гіллан підійшов до нього зі спини, вже вишіптуючи чар. Враз щит півколом розгорнувся навколо Жаррака і відштовхнув чужі срібні нитки. Ізсередини ціпка повалив чорний дим. Під натиском щита суперник відступив, припадаючи на поранену ногу. Тоді лезо кинджала різонуло крізь Престів захист, Гіллан припав на одне коліно і підніс кинджал до Жарракового горла.

— Я подарую тобі милість, якщо відмовишся від свого артефакта, — гаркнув він, напираючи майстерно зібраними в одній площині нитками чару, котрі мов продовжували лезо.

Канре прислухалася — Жаррак шепотів щось, дедалі гучніше.

Раптом Гіллан сіпнувся і вдруге випустив артефакт із рук, а тоді зиркнув на власну долоню. Ніби його щось укололо чи обпекло. Потягнувся за кинджалом, але щойно схопив його, як руків’я задиміло, а нитки чару рвонули увсебіч.

— А я ж казав: справжня сила Мерселлі не втримається в твоїх руках, — прохрипів Жаррак.

Гіллан заволав, наче його шматували. Чаротворцева шкіра вкривалася рваними стібками порізів. Срібні нитки вибухали, збирались у вузли та обплітали свого творця. Жаррак як міг ухилявся від них, але руйнівний чар зачіпав і його.

Коли Прест розвернувся до Гіллана, той тримався за голову обома руками й далі кричав. З його долонь пластами сходила шкіра, оголюючи м’язи й кістки на фалангах пальців.

Ціпок торкнувся скроні Альвіанні.

Той упав — і крик урвався.

Чар розвіявся.

У моторошній тиші ще завихрювалися нитки й сипались останні іскри.

З Гілланових рота й носа юшила кров. Юшила неспинно, потемки зливаючись із його чорним волоссям. Осклілі очі теж запливли кров’ю. Перекошене обличчя прорізали подряпини і вкривали опіки. Руки сіпались, обліплені рваними клаптями шкіри, а тоді теж завмерли.

— Він не міг… — пробурмотів Гвеннан, котрий враз розгубив іронію, і рушив до брата. — Яке ж чудовисько…

Канре підбігла до Жаррака, не чекаючи дозволу чи наказу маестри. Опустилася на землю